РОЗДІЛ 17. ЧОРНЕ Й СРІБНЕ

Сріблястий спорткар Адріана розтинав нічну темряву проспекту з плавністю хижака.
У салоні пахло дорогою ароматизованою шкірою та цитрусовим парфумом. Панель приладів світилася м'яким неоновим світлом, а з динаміків тихо лунав ненав'язливий інді-рок. Після важкої, задушливої атмосфери підпільного клубу це авто здавалося іншим виміром.
Адріан упевнено тримав кермо однією рукою, зрідка кидаючи на мене зацікавлені, проникливі погляди.
— Знаєш, Олівіє, — порушив він тишу, злегка пригальмовуючи перед світлофором, — я бачив Даміана в різних станах. Бачив, коли на нього ставили мільйони, бачив, коли проти нього виставляли професійних убивць. Але я жодного разу не бачив, щоб у нього зривало планку так, як сьогодні через тебе.
Я щільніше загорнулася в темний плащ, ховаючи шнурівку світлої сукні: — Ми просто знайомі. У нас були невирішені фінансові справи по навчанню.
Адріан тихо розсміявся — легко, щиро й без тіні глузування: — Невирішені справи? У суботу об одинадцятій ночі в «Підвалі»? У цій сукні? Ти або дуже погано брешеш, або Даміан остаточно збожеволів, якщо вважає це «діловою зустріччю».
— Мені байдуже, що він вважає, — сухо відрізала я, дивлячись у бічне вікно на розмиті вогні нічних вітрин. — Я не його власність і нікому не дозволю вирішувати за мене.
— Мені подобається цей вогонь, — Адріан плавно натиснув на газ, виводячи машину на університетську вулицю. — Але з ним будь обережна. Даміан — людина крайнощів. Якщо він бере щось під свій контроль, він не відпускає. А якщо відпускає — знищує все навколо.
За кілька хвилин спорткар звернув до старих чавунних воріт студентського містечка й м'яко зупинився просто біля ґанку мого гуртожитку.
— Приїхали, — Адріан заглушив двигун і повернувся до мене, витягуючи з кишені тонку сріблясту візитку. — Тримай. Мій особистий номер. Якщо раптом знадобиться таксі посеред ночі... або компанія для втечі від занадто похмурих наглядачів.
Я на мить завагалася, але взяла гладенький пластик, аби не виглядати неввічливо: — Дякую за допомогу, Адріане.
— Звертайся, вогняна дівчинко, — він усміхнувся, спершись ліктем на кермо.
Я відчинила дверцята й ступила на мокрий асфальт. Нічне повітря освіжило гаряче обличчя, і я вже зробила крок у бік сходів, коли моє серце раптом обірвалося вниз.
З густої тіні старих кленів праворуч повільно виїхав знайомий чорний позашляховик.
Він не просто приїхав — він чекав тут. Його фари спалахнули сліпучим білим світлом, розрізаючи напівтемряву двору й заливаючи мене та спорткар Адріана різкими тінями.
Двигун позашляховика заглух. Водійські двері відчинилися, і з машини вийшов Даміан.
Він уже встиг перевдягтися: темні штани, чорна сорочка з недбало закоченими до ліктів рукавами, поверх якої було накинуто легке темне пальто. Але в його погляді не залишилося нічого людського — це був крижаний, сконцентрований морок. Побачивши мене біля відчинених дверей спорткара Адріана, він навіть не прискорив кроку: його рухи були плавними, важкими й смертельно небезпечними.
Адріан теж вийшов із машини, опустивши руки в кишені бомбера. На його обличчі з'явилася зухвала посмішка: — О, Даміане! А ми якраз про тебе згадували. Не хвилюйся, я довіз твою гостю Цілою та неушкодженою. Даміан навіть не глянув на нього. Його темні очі були прикуті виключно до мене — до моїх відкритих колін, плаща та сріблястої картки в моїх пальцях.
— У гуртожиток. Негайно, — його голос пролунав тихо, але в ньому була така сила, що скло у вікнах першого поверху, здавалося, завібрувало.
— Гей, легше, друже, — втрутився Адріан, ступивши на пів кроку вперед. — Дівчина сама вирішує, куди їй іти. Ти тут не на рингу.
Даміан повільно повернув голову в його бік.
Це тривало лише частку секунди, але простір між ними мовби вимерз.
— Адріане, — промовив Даміан оксамитовим, тихим тоном, від якого мороз пішов по шкірі. — Сядь у свою блискучу бляшанку й зникни звідси. Поки в тебе ще є цілі ребра після сьогоднішнього вечора.
Усмішка на обличчі Адріана на мить зів'яла. Він відчув ту грань, за якою слова закінчуються й починається чиста бійня. Оцінивши ситуацію, він лише знизав плечима, повернувся до мене й підморгнув: — До зустрічі, Олівіє. Мій номер у тебе є.
Спорткар завівся з глухим басовитим риком, розвернувся на майданчику й стрімко зник за воротами містечка.
Ми залишилися самі серед глухої нічної тиші.
Даміан ступив уперед, скорочуючи між нами відстань. Від нього віяло холодом осіннього вітру й ледь вловимим запахом кедра.
— Ти взагалі розумієш, що робиш? — викарбував він, нависаючи наді мною. Його щелепи були зціплені так сильно, що на вилицях залягли різкі тіні. — Ти сідаєш у машину до Адріана?! До людини, яка міняє людей як фішки в казино?! Для нього ти — лише спосіб вколоти моє самолюбство!
— А для тебе я хто?! — спалахнула я, роблячи крок йому назустріч замість того, щоб відступати. Мої пальці стиснулися в кулаки. — Чергова підопічна для звітів?! Об'єкт нагляду, на який ти чіпляєш жучки, наче на злочинницю?! Ти ігноруєш мої дзвінки, ти показово цілуєшся в підвалах з іншими, а потім приїжджаєш сюди й вказуєш, із ким мені дихати одним повітрям?!
Даміан завмер. Його очі звузилися, у них знову блиснув той самий небезпечний вогонь: — Я відповідаю за твою безпеку. Це була умова.
— Мені начхати на твої умови! — крикнула я пошепки, аби не розбудити комендантку. — Якщо ти не здатний бачити в мені людину, якщо я для тебе лише тягар і загроза твоїм правилам — припини цей цирк! Забери своє стеження!
Я вихопила з кишені свій смартфон і силою втиснула його йому в груди: — Зітри це зараз же. Мені не потрібен твій повідець! Якщо ти вважаєш, що я не виживу сама — подивися на мене. Зітри!
Даміан дивився на мене кілька нестерпно довгих секунд. Його груди важко здіймалися, а погляд метався між моїми палаючими очима та телефоном у його долоні.
— Ти впевнена, що хочеш цього, Олівіє? — глухо запитав він.
— На всі сто, — відрізала я.
Даміан розблокував мій екран, провів пальцем комбінацію в сервісному меню, відкрив кореневий термінал і без жодного зайвого руху ввів короткий цифровий код деактивації.
Екран телефона коротко блимнув чорним і перезавантажився, видаючи чисту заводську оболонку.
— Усе, — Даміан повернув мені холодний апарат, і його голос раптом став абсолютно чужим, сухим і безпристрасним. — Зв'язок розірвано. Службовий софт стерто з пам'яті модема. Більше ніяких радарів, триангуляцій і моїх очей за твоєю спиною. Тепер ти повністю сама по собі.
Він зробив крок назад, збільшуючи між нами дистанцію, і це раптове відчуття порожнечі вибило землю з-під ніг болючіше за будь-які крики.
— Але запам'ятай моє останнє попередження, Олівіє, — тихо додав він, ховаючи руки в кишені пальта. — Тримайся якомога далі від Адріана. І від того клубу. Якщо ти знову ступиш у це болото — рятувати тебе більше ніхто не прийде.
Він розвернувся, не чекаючи моєї відповіді, сів у свій позашляховик і завів мотор.
Машина плавно рушила з місця, залишаючи мене одну на темному ґанку гуртожитку з очищеним телефоном у тремтячих руках і дивним, пекучим відчуттям порожнечі всередині...