РОЗДІЛ 16. ЧОРНИЙ ВОСЬМИКУТНИК

Північна промзона зустріла мене нічною прохолодою, порожніми коліями та масивними силуетами старих промислових будівель.
Таксі плавно зупинилося біля високого цегляного ангара на Ливарній, 14. Навколо не світив жоден ліхтар, проте на майданчику вишикувалися ряди дорогих автомобілів із суцільним чорним тонуванням. Біля важких залізних дверей із заґратованим віконцем чергували двоє охоронців у темних куртках.
Я розплатилася з водієм, вийшла з машини й скинула плащ на лікоть, тримаючи в руці паперовий пакет із кашеміровим пальтом.
— Вхід тільки за запрошеннями, — спокійно перегородив дорогу один із охоронців.
— Я до Даміана, — рівним тоном відповіла я, не відводячи погляду. — Передайте, що привезли його особисті речі. Або пропустіть мене.
Охоронець оцінив мій упевнений голос, брендовий пакет і, коротко переглянувшись із напарником, відсунув важкий засув.
Двері прочинилися, випускаючи назовні приглушений гул басів, змішаний із гомоном сотень голосів, запахом тютюну, алкоголю та гарячого повітря.
Я зійшла кам'яними сходами у просторий дворівневий зал.
У центрі під яскравим світлом прожекторів височів ринг, огороджений масивними канатами та сталевою сіткою. На помості білів чіткий геометричний восьмикутник. Навколо клубився дим, уздовж барних стійок і столиків юрмилися люди, азартно обговорюючи поєдинок.
Серед цієї темної, галасливої зали я відчувала себе максимально не на своєму місці: коротка світла сукня в дрібний квітковий візерунок, відкриті плечі, тонка шнурівка на грудях і вогняно-червоні хвилі волосся. Кілька поглядів біля входу миттєво звернули на мене увагу, але я не зважала на них.
Мій погляд був прикутий виключно до центру рингу.
Там щойно закінчився бій.
У центрі помосту стояв Даміан.
У мене мимоволі перехопило подих. Я вперше бачила його не в бездоганно скроєному темному костюмі та білій сорочці. На ньому були лише спортивні шорти. Його смаглява шкіра виблискувала краплями поту під прожекторами, м'язи спини та плечей були напружені до межі, а зап'ястя щільно перетягнуті чорними бинтами. На лівому плечі темніло чітке татуювання з рубаними лініями.
Суддя підняв його руку вгору під оплески залу, але Даміан сприйняв перемогу байдуже. Він легко переступив через канати й спустився в технічну зону.
Там, біля перил VIP-зони, стояв високий русявий хлопець у розстебнутому дизайнерському бомбері — із роздратованою посмішкою самовпевненого мажора, який щойно програв кругленьку суму на ставках.
У цю саму мить до Даміана підійшла струнка брюнетка в короткому топі: вона з сяючою посмішкою накинула йому на плечі білий рушник, подала пляшку води... і, піднявшись навшпиньки, відверто торкнулася губами його вилиці.
Усередині мене щось різко й гаряче кольнуло.
Це було дивне, абсолютно непрохане відчуття — хвиля миттєвого роздратування, яка опекла груди зсередини. Даміан лише ледь відхилив голову, байдуже забираючи воду, але мій погляд мимоволі зачепився за цей рух.
«І чому мені взагалі до цього є діло?..»
Тієї ж миті хлопець у бомбері, окинувши зал нудьгуючим поглядом, раптом помітив мене біля сходів.
Він здивовано підняв брову, оцінивши моє вогняне волосся та світлу сукню, яка так яскраво виділялася на тлі темних стін, і недбало штовхнув Даміана в плече: — Поглянь, чемпіоне. Здається, у клубі з'явилася гостя, яка явно помилилася адресою.
Даміан якраз пив воду. Почувши слова хлопця, він ліниво повернув голову в бік сходів.
Його погляд зустрівся з моїм.
Пляшка в його долоні стиснулася з глухим хрускотом.
На його обличчі не здригнувся жоден м'яз, але погляд потемнів так стрімко, що брюнетка з рушником мимоволі відступила на крок. Він побачив мене — тут, серед нічного натовпу, у цій тонкій світлій сукні, з пакетом у руках.
Даміан скинув рушник на перила й мовчки рушив крізь натовп прямо до мене.
Люди інстинктивно розступалися перед його широкою, зібраною постаттю.
Він підійшов за лічені секунди. Його гарячі пальці впевнено й міцно обхопили моє зап'ястя: — За мною, — тихо й холодно промовив він.
— Я можу йти сама, Даміане! — спробувала смикнутися я.
Він не відповів. Лише повів мене повз ринг у бічний технічний коридор, де горіла тьмяна жовта лампа, а звуки залу нарешті стихли за важкими залізними дверима. Пакет із пальтом вислизнув із моїх рук і опустився на бетонну підлогу.
Даміан розвернув мене до себе й заблокував простір, спершись долонею об темну цегляну стіну біля моєї голови.
Він був надто близько.
Від нього йшло сухе тепло розігрітого тіла, змішане з гіркуватим кедром і свіжістю води. Його груди розмірено здіймалися, а погляд повільно ковзнув по моїй сукні — по відкритих ключицях, тонкій шнурівці на грудях і розпущеному червоному волоссю — після чого знову зупинився на моєму обличчі.
— Ти при тямі, Олівіє? — його голос пролунав глухо й стримано, але в ньому відчувалася сильна внутрішня напруга. — Що ти тут робиш о такій годині? І в цьому вигляді?
— Я дзвонила тобі чотири рази, — я вперто підняла підборіддя, витримуючи його погляд. — Ти скидав виклики один за одним.
— Бо в мене були справи, — парирував він, нахилившись трохи ближче. Його очі пильно вивчали мій вираз обличчя. — І це, на твою думку, причина приїхати вночі в закритий клуб?
— Я бачу, які в тебе «справи», — із сарказмом кинула я, згадавши брюнетку з водою. — Рушники, поцілунки на публіці... Не хотіла відволікати тебе від такого важливого графіку.
Даміан на мить примружився. Тінь усмішки ледь помітно торкнулася його губ, коли він уловив цей прихований докір:

— Ти що, ревнуєш, Ярош?
— Ще чого! — спалахнула я, відчуваючи, як до щік підступає зрадницький жар. — Я привезла твоє пальто, бо не збираюся зберігати в себе твої речі!
— Пальто... — тихо повторив він, опускаючи другу долоню мені на талію.
Його дотик крізь тонку тканину був відчутно гарячим. Він не стискав пальці грубо, але його рука лягла впевнено, фіксуючи мене на місці. По моїй спині миттєво пробігла тонка хвиля мурах.
— Як ти взагалі дізналася, де я? — запитав він значно тихіше. — Цієї адреси немає у відкритому доступі.
— Твій трекер, Даміане, — зухвало відповіла я, ледь помітно посміхнувшись. — Той самий, який ти таємно прошив у мій телефон. Думав, я не помічу? Я розвернула зворотний тунель через твій же порт. Я бачила кожне твоє переміщення з самого ранку.
Даміан завмер.
У його темних очах на мить промайнуло щире здивування. Він явно не очікував такого ходу від дівчини, яку звик вважати беззахисною. Здивування швидко змінилося чимось значно глибшим — повагою, змішаною з відвертим зацікавленням.
— Значить, ти зламала мій зв'язок... — прошепотів він, нахиляючись так близько, що його дихання торкнулося моїх губ.
Повітря між нами стало густим і гарячим. Він був найкращим другом мого брата, людиною, яка мала тримати зі мною сувору дистанцію. Ми обидва знали цю межу. Але зараз, у цьому напівтемному коридорі, ця відстань стиралася з кожною секундою.
Моє серце прискорено билося в грудях.
— Якщо я для тебе просто проблема... відпусти мене, — тихо видихнула я, дивлячись йому прямо в очі.
Даміан повільно провів долонею від моєї талії трохи вище до ребер, ледь торкаючись кінчиками пальців, але не зробив кроку назад ні на міліметр. Його погляд упав на мої губи, а на куточку рота з'явилася тонка, ледь вловима насмішка.
— А я тебе й не тримаю, — тихо, оксамитовим голосом відповів він.
Але його рука залишалася на моєму тілі, а його постать усе так само закривала мене від усього світу.
У цей момент залізні двері коридору скрипнули, і в проході почулися квапливі кроки адміністратора клубу: — Даміане Сергійовичу! Вибачте, що перебиваю... Судді просять закрити протокол бою.
Даміан повільно видихнув, не відводячи від мене темного, важкого погляду ще кілька нестерпно довгих секунд. Потім він неохоче прибрав руку з моєї талії й зробив пів кроку назад, повертаючи собі звичну непроникну маску: — Зараз буду. Зачекай хвилину в залі.
Він кинув короткий погляд на мене, розвернувся й вийшов до адміністратора.
Тільки-но він зник за дверима, мої коліна зрадницьки затремтіли.
Повітря в коридорі раптом здалося розрідженим. Його запах, його жар, його небезпечна близькість — усе це було надто сильно, надто близько й неправильно. Моє серце калатало десь у горлі. Залишатися тут і чекати, поки він повернеться, було вище моїх сил.
Я підхопила з підлоги плащ, швидко накинула його на плечі, залишивши пакет із пальтом стояти під стіною, і щодуху попрямувала до виходу.
Нічне повітря на вулиці обпалило легені рятівною прохолодою.
Я вибігла за важкі залізні двері, перевела подих і швидким кроком рушила в бік розбитої дороги, на ходу дістаючи телефон, аби викликати таксі. Але додаток лише крутив нескінченне колесо пошуку — у цій глухій промзоні знайти вільну машину посеред ночі було майже неможливо.
— Шукаєте таксі, красуне? — раптом пролунав позаду приємний, іронічний голос.
Я здригнулася й різко обернулася.
Біля капота низького сріблястого спорткара стояв той самий русявий хлопець у розстебнутому бомбері з VIP-зони. Він тримав у пальцях ключі від машини, а на його обличчі грала відкрита, трохи зухвала посмішка.
— У цьому районі водії ночами не їздять, — він зробив кілька кроків мені назустріч, оглядаючи мою легку сукню під плащем. — Тим більше, якщо бачать замовлення на Ливарну. Замерзнете швидше, ніж хтось прийме виклик.
— Я розберуся сама, — холодно відповіла я, ховаючи телефон до кишені.
Хлопець усміхнувся ще ширше, анітрохи не знітившись від мого тону: — Не сумніваюся. Але йти пішки повз занедбані колії в такій сукні — не найкраща ідея для суботнього вечора. Я якраз їду в бік центру. Мене, до речі, Адріан звати.
Він простягнув руку для знайомства, але, помітивши мою недовіру, просто кивнув на пасажирське сидіння своєї машини: — Сідайте, підвезу. Обіцяю не чіплятися — мені на сьогодні вже вистачило програних ставок і зіпсованого настрою. До того ж, мені просто цікаво: хто та дівчина, заради якої непереможний Даміан кинув свій кубок?
Я на мить завагалася, відчуваючи холодний вітер на відкритих ногах, і подивилася на темний вхід до клубу, звідки будь-якої секунди міг вийти Даміан.
— Олівія, — нарешті тихо сказала я.
— Приємно познайомитися, вогняна Олівіє, — підморгнув Адріан і відчинив для мене дверцята спорткара. — Прошу.