РОЗДІЛ 15. ЗВОРОТНИЙ СЛІД

Суботній ранок у кімнаті 408 зустрів мене крижаною тишею та сірим осіннім світлом.
Аліса ще солодко спала, з головою зарившись у м’яку ковдру кольору м’яти. Вона розмірено посопувала, підібгавши коліна до грудей, а я сиділа на краю свого ліжка й дивилася на темне кашемірове пальто на вішалці шафи.
Воно пахло кедром, міцним тютюном і холодним дощем. Цей запах наповнював усю кімнату, дратуючи мене й нагадуючи про те, як упевнено Даміан намагається контролювати кожен мій крок.
Я акуратно зняла важку річ із плічок, дбайливо склала її по лініях швів і опустила у великий цупкий паперовий пакет.
«Повернути й забути. Не хочу тримати в себе його речі ні хвилини довше».
Узявши з тумбочки телефон, я відкрила виклики, знайшла сухий контакт «Д.» і натиснула кнопку виклику.
Один довгий гудок. Другий. На середині третього екран раптово блимнув червоним — виклик скинули.
Я насупилася, дивлячись на темне скло: — Та ти знущаєшся...
Я вичекала кілька хвилин і набрала номер знову. Цього разу зв'язок обірвався миттєво, навіть без гудка: він скинув дзвінок у першу ж секунду.
Холодна хвиля образи та гніву піднялася від сонячного сплетіння до горла.
Він вважав себе господарем становища. Вибивав двері аудиторій, тримав мене під жорстким контролем звітів і вимагав дотримання кожної коми в правилах, але коли справа доходила до простої поваги — просто тиснув кнопку скидання, наче я була настирливим спамом.
«Ні, Даміане. Якщо ти думаєш, що триматимеш мене в повній темряві, то ти помилився».
Я заблокувала телефон, сховала його в задню кишеню джинсів і безшумно відчинила двері кімнати.
Коридор четвертого поверху в суботу вранці тонув у напівтемряві.
Я пройшла довгим холом у протилежне крило будівлі — туди, де жили хлопці з факультету комп’ютерних наук. Тут завжди панувала своя атмосфера: у повітрі пахло міцною розчинною кавою, а з-за дверей долинало монотонне клацання клавіатур.
Я зупинилася біля кімнати 418 і тричі коротко постукала.
За дверима почувся шурхіт, чийсь тихий роздратований видих, і замок нарешті клацнув.
На порозі з’явився Макс. У розтягнутому чорному худі, зі скуйовдженим темним волоссям і масивною керамічною кружкою в руках. Його карі очі здивовано примружилися:
— Ярош?.. — він потер перенісся, оцінюючи мій зосереджений вигляд. — Ранок суботи. Ти або принесла мені сніданок, або на університетському сервері злетіла база стипендій.
— Усе значно серйозніше, Максе, — мій голос пролунав тихо, але твердо. — Мені потрібні твої мізки. І повна таємниця.
Макс оцінив напругу в моїй поставі, мовчки відступив углиб кімнати й кивнув: — Заходь. Тільки дивися під ноги, там дроти на підлозі.
Його кімната більше нагадувала підпільну серверу: два велетенські монітори заливали стіл холодним білим світлом, системний блок стояв без кришки, виблискуючи червоною підсвіткою кулерів, а полиці були заставлені посібниками з криптографії та кібербезпеки.
— Сідай, викладай, — Макс опустився в крісло й клацнув мишкою.
Я витягла свій смартфон і поклала його на стіл просто перед його клавіатурою:
— Мене хтось відстежує. Причому на дуже високому рівні. Учора ввечері людина точно знала не просто корпус університету, а поверх і конкретну зачинену аудиторію, де я була. Звук був вимкнений, відкритих додатків не було. Я перерила всі стандартні дозволи геолокації — там порожньо.
Макс хмикнув, піднявши брову: — Якщо софт писали фахівці, через звичайне меню ти його в житті не знайдеш. Зараз глянемо кореневі процеси модема.
Він під’єднав смартфон товстим чорним кабелем до системника, відкрив вікно термінала й почав швидко вбивати команди.
Екрани вкрилися чорними консолями, по яких побігли стрічки системного коду, дампи пам’яті та мережеві логи. Кімнату заповнив розмірений стукіт клавіш.
Я стояла поруч, відчуваючи, як серце пропускає удари від нетерпіння.
Раптом пальці Макса завмерли над клавіатурою. Він нахилився до центрального монітора майже впритул, примружив очі й тихо вилаявся собі під ніс:
— Нічого собі... Ярош, тобі хтось із серйозних структур телефон налаштовував?
— Що там? — я підійшла ближче.
— Це не вірус і не комерційний трекер, — Макс розгорнув схему прихованих служб. — Це низькорівневий руткіт спецзв'язку. Він прошитий прямо в системний завантажувач твого модема під виглядом рідного системного оновлення. Програма збирає дані пакетами: супутники, триангуляцію від навколишніх Wi-Fi точок і навіть покази внутрішнього барометра. Саме тому він вирахував твій точний поверх у будівлі.
Усередині в мене все остаточно похололо.
Перед очима спалахнув спогад із початку літа — напівпорожнє літнє кафе, крижаний тон Даміана й те, як він упевнено взяв мій телефон нібито для запису екстреного контакту. Йому знадобилося менше хвилини, щоб посадити мене на невидимий ланцюг.
— Стерти його? — Макс заніс руку над клавішею. — Мені треба кілька хвилин. Скину модем до заводського стану, і ти будеш повністю чиста.
— Ні! — різко зупинила я його. — Якщо видалити його зараз, на іншому кінці миттєво зафіксують обрив сигналу. Він одразу зрозуміє, що я все знаю.
Макс здивовано озирнувся: — А ти хочеш залишити його?
— Я хочу обернути це проти нього, — мої губи стиснулися в тонку лінію. — Цей софт постійно транслює зашифровані пакети на його пристрій. Ти можеш зробити так, щоб стеження за мною залишилося, але при цьому я бачила його переміщення? Зробити дзеркальний радар прямо на моєму телефоні?
Макс звів брови, оцінюючи зухвалість задуму, але за мить у його погляді спалахнув чистий професійний азарт.
— Зворотний тунель через підміну сертифікатів і виведення пінґу приймача на твій екран?.. — він потер долоні, посміхнувшись краєчком губ. — Слухай, це ризиковано... але дуже красиво. Дай мені пів години.
Макс запустив перехоплення пакетів трафіку, написав прихований скрипт і почав вшивати його паралельно в мій телефон. Клацання клавіатури звучало швидко й чітко.
Я рахувала кожну хвилину, спостерігаючи, як на екрані розгортається складна схема маршрутизації.
— Готово! — нарешті видихнув Макс, відкидаючись на спинку крісла.
Він від'єднав кабель і простягнув мені мій телефон: — Дивись. Я не чіпав його програму — вона далі спокійно передає йому твої координати, і для нього ти сидиш у гуртожитку. Але тепер у твоїй системній шторці зашита прихована іконка. Натискаєш тричі на годинник — і в тебе відкривається жива карта, яка показує точне розташування його приймача в реальному часі.
Я взяла апарат, тричі торкнулася цифр на екрані — і перед моїми очима виринула темна супутникова карта з пульсуючою білою міткою.
— Зараз він у центрі, у діловому кварталі, — пояснив Макс. — Радар працюватиме автономно, поки його пристрій увімкнений.
— Дякую тобі, Максе, — тихо сказала я, відчуваючи, як усередині розливається тріумфальне відчуття контролю. — Я твоя вічна боржниця.
— З тебе дві великі піци з подвійним сиром, — підморгнув він. — І будь обережною, Ярош.
Увесь день минув у тихому, напруженому полюванні.
Я сиділа над підручниками з фінансового аналізу, але кожні пів години потай розблоковувала телефон і тричі торкалася годинника на екрані.
Мітка рухалася містом: спершу закритий офісний комплекс на набережній, потім район бізнес-центрів. Даміан займався своїми справами, скидаючи мої спроби зв'язатися, навіть не підозрюючи, що тепер кожен його крок був у мене на долоні.
Близько дев'ятої вечора на місто опустилися густі, темні сутінки.
А о 21:40 біла мітка на моїй карті різко змінила траєкторію й попрямувала на саму північну околицю — у занедбану промислову зону біля старого залізничного вузла. Вона зупинилася на масивному об'єкті за адресою: вулиця Ливарна, 14.
Там не було офісів чи житлових будинків — лише глухі бетонні ангари.
«Ось ти де...»
Я підвелася з ліжка й відчинила шафу.
Усередині мене вирував чистий бунт. Даміан бачив у мені лише беззахисну дівчинку в розтягнутих светрах і старих джинсах — налякану підопічну, яку треба витягати з брудних історій і тримати на суворому обліку.
«Сьогодні я не гратиму за твоїми правилами».
Я дістала з вішалки світлу коротку сукню з тонкої тканини в дрібний витончений квітковий візерунок. Вона мала глибокий шнурований виріз на грудях, легкі ніжні рюші по подолу та довгі напівпрозорі рукави. Сукня тонко підкреслювала талію, залишаючи відкритими стрункі ноги, і створювала разючий, зухвалий контраст із моїм довгим вогняно-червоним волоссям.
Я нанесла легкий макіяж, виділивши очі, і розпустила важкі червоні пасма по плечах.
Аліса, яка саме заварювала чай за столом, раптом завмерла з ложкою в руці. Її очі розширилися до неймовірних розмірів:
— Олі-і-і!.. — видихнула вона, ледь не впустивши чашку. — Ти... ти куди це така карколомна зібралася посеред ночі?! Ти що, на побачення з тим таємничим багатієм із дорогим пальтом?!
— Майже, Алісо, — я ледь помітно посміхнулася своєму відображенню в дзеркалі. — Їду віддати один борг.
Я накинула на плечі довгий темний плащ, аби сховати сукню до потрібного моменту, узяла цупкий пакет із кашеміровим пальтом Даміана й викликала таксі.
На годиннику було рівно 22:30, коли авто виїхало з двору гуртожитку й помчало за пульсуючою міткою на північ міста...