РОЗДІЛ 14. ЗА ПЕРИМЕТРОМ БЕЗПЕКИ

Чорний позашляховик розтинав темряву заміського шосе.
Двірники на лобовому склі розмірено змахували важкі потоки дощу, а в салоні панувала важка, майже фізично відчутна тиша. Світло приладової панелі підсвічувало різкі вилиці Даміана. Його пальці впевнено тримали шкіряне кермо, а погляд був прикутий до темної стрічки мокрого асфальту.
Я сиділа на пасажирському кріслі, щільно притиснувшись спиною до дверей.
Адреналіновий сплеск після нападу в аудиторії 314 почав стрімко спадати, і на зміну гніву прийшов неконтрольований фізичний відкат. Моє тіло зрадницьки скував холод. Пальці заніміли, коліна почали дрібно тремтіти, а в горлі застряг сухий, болісний клубок. Я з усієї сили стиснула кулаки, впиваючись нігтями в долоні, аби лише стримати це панічне тремтіння й не показати перед Даміаном своєї слабкості.
Він не повернув голови. Але його права рука спокійно лягла на сенсорну панель клімат-контролю. Тихий клацаючий звук — і температура в салоні плавно піднялася, а моє шкіряне сидіння почало швидко наповнюватися глибоким, рятівним теплом підігріву.
— Хто ця дівчина, яка стояла в коридорі під дверима з телефоном? — раптом розрізав тишу низький голос Даміана. — Темне каре, дорогий білий піджак. Стояла в темряві й жадібно ловила кожен звук крізь жалюзі.
Усередині в мене все похололо.
Усі деталі пазла миттєво стали на свої місця: підставне повідомлення від імені Руденка, зачинений кабінет, натяки аспіранта на «каву наодинці» та брудні плітки про мої борги.
— Міллі... — видихнула я, відчуваючи, як у грудях спалахує пекуча лють. — Емілія Валевська. Моя колишня подруга. Вона спеціально заманила мене туди, щоб зняти відео й знищити перед усім університетом!
— Валевська, значить... — сухо й повільно процідив Даміан, закарбовуючи прізвище. Його щелепи зціпилися. — Зрозуміло.
— Куди ми взагалі їдемо? — мій голос прозвучав трохи хрипко.
— Туди, де вирішують проблеми, які ти так старанно собі створюєш, — рівним, глухим тоном відповів він, додаючи швидкості.
За двадцять хвилин авто звернуло з головної траси на приватну асфальтовану дорогу, оточену густим сосновим лісом. Попереду виринув масивний триметровий паркан із темного профнастилу з камерами спостереження по периметру. Біля важких автоматичних воріт блимав червоний ліхтар КПП.
Побачивши номер машини Даміана, охоронець у тактичній формі миттєво підняв шлагбаум без жодних розпитувань.
Позашляховик заїхав на територію закритого аналітичного комплексу. Це була сучасна двоповерхова будівля зі скла й темного бетону без жодних вивісок — база приватної служби безпеки, про існування якої звичайні городяни навіть не здогадувалися.
Даміан плавно загальмував біля бічного входу, заглушив двигун, забрав свій телефон із тримача й сховав у кишеню.
— Сиди в машині й не смикайся, — кинув він. — Я повернуся за десять хвилин.
Він вийшов, зачинивши за собою двері. Біля ґанку його зустрів черговий співробітник із планшетом: — Даміане Сергійовичу, доброго вечора. Щось термінове?
Я обережно опустила бічне скло на кілька сантиметрів. Прохолодне вологе повітря, наповнене запахом хвої та дощу, увірвалося в салон разом із уривками жорстких і чітких команд Даміана.
— Працюємо швидко, — карбував слова Даміан. — Перше: підключіться до серверів університетського відеонагляду економічного корпусу. Зітріть усі записи коридору третього поверху біля триста чотирнадцятої аудиторії за останню годину. У системних логах пропишіть локальний збій живлення на лінії.
— Прийнято, зробимо.
— Друге, — продовжував Даміан. — Аспірант Назар Руденко. Підніміть усю інформацію: хабарі, ліві заліки, листування зі студентками. Складіть теку. Якщо спробує бодай писнути про зламаний замок чи піти в поліцію — матеріали мають лягти ректору на стіл.
— Зрозумів.
— І третє: знайдіть за базою студентку Емілію Валевську. Вона знімала відео на телефон. Перехопіть вихідний інтернет-трафік, заблокуйте синхронізацію з її хмарним сховищем і віддалено очистіть кеш медіафайлів. На екран скиньте системне сповіщення про статтю за шантаж та негласну зйомку. Якщо хоч один файл спливе в чатах — кладіть сам канал.
— Буде готово за п'ять хвилин, Даміане Сергійовичу.
Вони зайшли всередину будівлі, і важкі двері зачинилися.
Я повільно відкинулася на підголівник, відчуваючи, як мороз іде по шкірі.
Він не просто розібрався з викладачем. Він особисто, за лічені секунди роздав чіткі вказівки, щоб зачистити записи, стерти компромат у Міллі, убезпечити мене від скандалу та взяти аспіранта на такий залізний повідець, що той тепер боятиметься навіть глянути в мій бік. Масштаб його влади та зв'язків вражав.
Поки я сиділа в напівтемряві салону, мій погляд упав на відкритий відсік біля важеля коробки передач.
Там лежав важкий, масивний жетон із матового чорного титану. На ньому не було жодних дешевих написів — лише викарбуваний лазером ідеальний рельєфний восьмикутник і вибитий дрібний серійний номер доступу. Річ виглядала строго, дорого й небезпечно — як персональний ключ до якогось закритого, підпільного світу.
За кілька хвилин двері комплексу знову відчинилися.
Даміан повернувся до машини, сів за кермо й завів двигун. Ми рушили у зворотний бік, залишаючи закриту базу позаду.
На зворотній дорозі дощ поступово стих, змінившись густим осіннім туманом.
На виїзді до міської смуги Даміан звернув до цілодобового заправного комплексу. Яскраве неонове світло АЗС розрізало темряву ночі.
— Зачекай, — кинув він і вийшов.
За кілька хвилин він повернувся, тримаючи в руках картонний підсклянник із двома великими термостаканами та паперовий пакет, від якого пахло свіжою випічкою з корицею.
Він сів уперед, передав мені стакан, від якого йшла густа ароматна пара, і дістав теплий круасан: — Пий. Це чай з імбиром, лимоном і медом. Тобі треба зігрітися.
Я взяла стакан обіруч, відчуваючи, як гарячий папір відігріває пальці. Напій виявився терпким, гострим і неймовірно зігріваючим. Перший же ковток розлив по тілу хвилю приємного тепла.
Даміан кинув короткий погляд на мій тонкий одяг, потім повільно розстебнув своє важке чорне пальто, зняв його й мовчки накинув мені на плечі.
Тканина була щільною, теплою й повністю закривала мене від шиї до колін. Пальто пахло дорогим тютюном, кедровим деревом, холодною шкірою салону й дощем. Цей сильний запах огортав, даруючи дивне відчуття абсолютної захищеності, якого я не знала роками.
Даміан зробив ковток зі свого стакана, відкинувся на спинку сидіння й повернув до мене своє темне, зосереджене обличчя:
— Чому ти постійно лізеш напролом одна, Олівіє?
Його голос пролунав не сердито, а прямо й стомлено.
Я міцніше стиснула стакан у руках: — А що я мала робити? Чекати, поки мене завалять на першому ж модулі?
— Ти мала набрати мій номер, — відрізав він, дивлячись мені прямо в очі. — Ти знала, що я стою під корпусом. Замість цього ти пішла в зачинену аудиторію до виродка, який відверто шукав приводу розпустити руки. Ти вважаєш, що просити про допомогу — це слабкість?
Я гірко хмикнула, дивлячись на відблиски неонової вивіски на склі:
— Мене дуже добре навчили одному правилу: якщо хтось пропонує «допомогу», потім тобі або виставлять непомірний рахунок, або зрадять і викинуть з твого ж життя. Я звикла розраховувати лише на себе. Бо коли довіряєш іншим — завжди залишаєшся ні з чим.
Даміан уважно слухав, не перебиваючи. У його темних очах на мить промайнуло щось глибоке — так, ніби він занадто добре знав ціну зрадам і самотності. Його крижаний фасад на частку секунди дав тріщину.
— Свої умови я тобі вже виставив, — тихо промовив він, кивнувши на білий конверт із погодженими коштами на підручники та одяг, який так і лежав на панелі перед нами. — Ти віддаєш мені чеки й звіти, я тримаю тебе на плаву.Але це не означає, що ти мусиш підставлятися під удар лише заради того, щоб ні в кого не просити про поміч. Ти під моєю відповідальністю, Олівіє. А я не маю звички втрачати те, за що взявся відповідати.
Слово «Олівіє» з його вуст пролунало незвично м'яко. Між нами в салоні автомобіля повисла густа, наелектризована напруга — суміш небезпеки, впертості та першого взаємного розуміння.
Він завів двигун: — Їдемо. Тобі треба відпочити.
Близько двадцять третьої години важкий позашляховик зупинився біля старих кованих воріт студентського містечка.
На вулиці знову вперіщила холодна злива. Моя голова розколювалася від утоми, а тіло було зовсім ватяним після всього пережитого. У цей момент у Даміана через гучний зв'язок автомобіля пішов терміновий дзвінок:
— Даміане Сергійовичу, по об'єкту є оновлення... — залунав голос у динаміках.
Даміан відволікся на виклик, перемикаючи тумблер на кермі, і коротко кинув мені: — Забирай конверт. Чеки за нові витрати перевіримо в понеділок зранку.
Я поспіхом схопила білий конверт із панелі, вискочила під крижаний дощ і, рятуючись від потоків води, щільно загорнулася в його довге, тепле пальто, накинувши комір вище голови. Перебігла двір і залетіла у вестибюль.
Лише коли важкі двері гуртожитку зачинилися за спиною, до моєї затуманеної свідомості дійшло: я пішла прямо в його пальті.
«Чорт... Забула зняти в машині...»
Піднявшись на поверх, я тихо штовхнула двері нашої кімнати.
Аліса не спала. Вона сиділа на ліжку в рожевій піжамі з котиками, обкладена конспектами й підручниками, і наминала печиво. Побачивши мене, вона завмерла з відкритим ротом, а печиво ледь не випало в неї з рук.
Її очі стали розміром із блюдця. Вона миттєво підскочила на ноги, замахавши руками зі своєю фірмовою хаотичною енергією:
— Олі-і-і!.. — зашепотіла вона на всю кімнату, підбігаючи до мене й хапаючи за край тканини. — Це що таке?! Це чиє?! Це ж... це ж дороге чоловіче кашемірове пальто! Воно коштує як три річні стипендії!
Вона нахилилася ближче, шумно втягнула повітря носом і видала такий захоплений писк, що я аж здригнулася:
— А пахне як! Божечки, це ж нішевий парфум... кедр, дорогий тютюн, імбир! Олівіє, ти де була?! Ти що, підчепила якогось таємного мільйонера чи пограбувала модельного красеня в центрі?! Ану негайно викладай усе до найдрібніших деталей, я ж тепер не засну до понеділка!
Я втомлено закотила очі, хоча її безпосередність мимоволі викликала в мене легку посмішку:
— Алісо, вгамуйся, нікого я не підчепила. Просто... випадково переплутала в гардеробі, коли була велика черга.
— Ага, переплутала вона! — Аліса кумедно примружилася, кружляючи навколо мене, мов детектив. — Узяла випадково пальто розміру XXL, яке пахне чистою розкішшю й владою! Ну-ну, я тобі «повірила»! Але воно просто космос!
Я зітхнула, акуратно зняла важку річ і повісила її на плічка біля шафи.
Аліса ще трохи побурмотіла собі під ніс, будуючи неймовірні здогадки, поки втома остаточно не зморила й її. Клацнув вимикач, і кімната занурилася в напівтемряву.
Я лежала в ліжку, вдивляючись у темний силует пальта на вішалці.
У кімнаті все ще тонко пахло кедром і холодним дощем. Мій телефон тихо лежав на тумбочці екраном донизу. Я крутила в голові кожну хвилину цього божевільного вечора, і одне питання не давало мені спокою, пульсуючи в скронях глухим, тривожним стукотом:
«Мій звук був вимкнений. Корпус був замкнений. Як Даміан міг знову дізнатися, де я перебуваю?..»