РОЗДІЛ 13. ПАСТКА В 314-Й АУДИТОРІЇ

Після нищівного фіаско Міллі на парі в професора Яворського факультет гудів ще кілька днів.
У вівторок і середу на мене дивилися зовсім інакше: зникли глузливі посмішки, натомість з'явилася обережна повага. Ніхто не очікував, що тиха дівчина, яку звикли вважати тінню Міллі, здатна настільки холоднокровно й фахово розбити фальшивий авторитет головної зірки курсу. Сама ж Міллі трималася відчужено, з кам'яним виразом обличчя, проте її погляд, коли ми перетиналися в коридорах, буквально обпікав отрутою. Вона не відступила — вона зачаїлася, вичікуючи ідеального моменту для реваншу.
І цей шанс підвернувся їй уже в п'ятницю.
Ранок останнього навчального дня тижня почався з практичного заняття з фінансового аналізу.
Цю дисципліну в нашої групи вів аспірант кафедри — Назар Руденко. Йому щойно виповнилося двадцять чотири: амбітний, пещений, у тонких золотистих окулярах і бездоганно випрасуваних сорочках, він обожнював демонструвати студентам власну значущість.
З перших же хвилин пари я відчула на собі його нав'язливу увагу.
— До дошки піде... Ярош, — у його голосі ковзнула самовдоволена насмішка. — Подивимося, чи блиснете ви знаннями на практиці так само яскраво, як у Яворського.
Я мовчки вийшла вперед, узяла крейду й почала розписувати складну формулу дисконтування грошових потоків. Група зашаруділа сторінками: усі схилилися над зошитами, гарячково перемальовуючи громіздкі розрахунки, тож на дошку майже ніхто не дивився.
Користуючись цим, Руденко безшумно підійшов ззаду. Він зупинився біля мого правого плеча так близько, що я відчула нудотно-солодкий шлейф його дорогого парфуму й тепло чужого тіла.
— Тут похибка в знаменнику, Олівіє... — прошепотів він над моїм вухом.
Перш ніж я встигла відсторонитися, він удавано потягнувся до лотка за новою крейдою. Його долоня ковзнула по моїй талії, а пальці на мить зухвало притиснулися до вигину стегна. Моє тіло заніміло і я різко зробила крок убік, уникаючи дотику, і холодно виправила цифру.
— Розв'язок вірний, — недбало кинув він, відступаючи, щойно хтось із хлопців на першому ряду підвів погляд від зошита.
Коли пролунав дзвінок і студенти квапливо посунули до виходу, Руденко кинув мені в спину: — Ярош, затримайся. Дошку за собою витри.
Я стримала роздратування й узяла вологу губку. Руденко знову підійшов упритул, буквально нависаючи над моєю потилицею й повільно спостерігаючи за кожним рухом моєї руки:
— Тобі варто бути стараннішою, Олівіє, — його голос став оксамитовим, самовпевненим. — Практика — це не лише сухі цифри. Якщо хочеш автомат без зайвих нервів, варто знаходити індивідуальний контакт із викладачем.
— Я отримую бали виключно знаннями, Назаре Ігоровичу, — відрізала я, кинула губку в лоток і швидко пішла геть.
Біля самих дверей я помітила Міллі. Вона повільно застібала сумочку, але її очі горіли тріумфом: вона помітила кожну мікросекунду нашої сцени.
П'ятниця забрала всі сили: семінари плавно перетекли в консультації, потім була робота в бібліотеці, і з корпусу я виходила вже у глибоких сутінках — близько восьмої вечора.
Стара будівля університету майже згасла. На поверхах горіло лише чергове освітлення, довгі коридори потонули в тінях, а за вікнами стугонів осінній дощ.
Рівно о 20:00 на мене чекав Даміан.
Улітку мені цілком вистачало щомісячної суми, і щоп'ятниці я просто надсилала йому фото чеків у месенджер. Але з початком другого курсу витрати зросли: знадобилися дорогі профільні посібники, платний доступ до аналітичних баз і хоч якийсь пристойний теплий одяг замість мого старого мотлоху. Коли я зціпила зуби й написала Даміану запит на додаткові гроші, він відповів сухо й безкомпромісно: «Гроші всліпу не видаю. П'ятниця, 20:00, провулок за сквером. Покажеш чеки за тиждень і особисто обґрунтуєш кожну додаткову копійку».
Запізнення бодай на хвилину обіцяло нову порцію його крижаного повчання.
Я вже спускалася сходами, коли телефон у кишені коротко завібрував.
Повідомлення з невідомого номера змусило мене зупинитися:
«Ярош, терміново піднімися в 314-ту. Перевірив твою контрольну роботу — там фатальна помилка в розрахунку ризиків. Якщо зараз не внесеш правки у відомість, буде незалік за тему. Чекаю три хвилини. Аспірант Руденко».
Я важко видихнула, стиснувши телефон.
Отримати «незарах» на початку семестру означало миттєво зіпсувати рейтинг і злетіти зі стипендії.
«Це займе рівно дві хвилини. Виправлю швиденько і вибіжу до машини», — подумала я, перевела звук на беззвучний, аби викладач не чув вібрації, і поспішила вгору на третій поверх.
Я не могла знати, що за десять хвилин до цього Руденко отримав повідомлення з іншого номера: «Назаре Ігоровичу, вибачте за ранкову різкість... Я залишилася сама в 314-й аудиторії. Хочу поговорити про свій бал наодинці й пригостити вас кавою... Олівія».
На третьому поверсі висіла глуха темрява.
Я штовхнула масивні двері 314-ї аудиторії.
Руденко сидів на краю столу: піджак скинутий, комір сорочки розстебнутий, краватка з'їхала вбік. У тьмяному світлі чергової лампи його погляд видався особливо масним. Побачивши мене, він повільно підвівся, неспішно ступив за мою спину й із сухим, клацаючим звуком провернув ключ у замку.
Усередині в мене все миттєво стиснулося від небезпеки.
— Назаре Ігоровичу, покажіть мою контрольну. Де там помилка? Я поспішаю, — мій голос пролунав рівно, але м'язи напружилися.
Я смикнулася вбік, намагаючись обійти його, але Руденко зробив блискавичний випад, відрізаючи мене від виходу. Його рух був швидким і розрахованим: він відтіснив мене назад, і мої лопатки глухо вперлися в масивну дерев'яну класну дошку.
Перш ніж я встигла відсторонитися, його долоня жорстко лягла на моє обличчя. Довгі пальці впевнено обхопили щелепу, а великий палець із силою вперся в мою нижню губу, різко піднімаючи підборіддя вгору й примушуючи дивитися йому прямо в очі.
— Облиш цей цирк, Олівіє, — прошепотів він із самовдоволеним оскалом, нахиляючись до моїх губ так близько, що я відчула його гаряче дихання. — Твоє повідомлення було гранично відвертим.
Одним різким рухом він крутнув мене й повалив спиною на довгу викладацьку парту. Дерево боляче вдарило в поперек. Назар навис зверху всією вагою, перехоплюючи мої зап'ястя й притискаючи їх до поверхні столу:
— Та годі тобі ціну собі набивати, — роздратовано процідив Руденко, з силою фіксуючи мої руки. — Усі знають, що ти шукаєш багатих спонсорів. То чому б не домовитися зі мною по-хорошому?
— Звідки ви взагалі знаєте, що я комусь щось винна?! — задихаючись від дикої люті, крикнула я йому просто в обличчя, намагаючись вирвати кисті з його пальців. — Ви вірите безглуздим студентським пліткам?! Відпустіть мене зараз же!
— Я вірю своїм очам, дівчинко, — оскалився він, намагаючись притиснути мене ще сильніше.
— Тільки спробуй, мерзотнику!
Я згрупувалася й щосили вдарила коліном знизу вгору, поціливши йому в стегно.
Руденко скрикнув від несподіваного різкого болю, випустивши мої зап'ястя й на крок сахнувшись назад. Але вже за секунду його обличчя перекосило від люті:
— Ах ти ж стерво... Ану йди сюди!
Він люто подався вперед, витягуючи руки, щоб знову вхопити мене.
У цей самий момент за скляною вставкою дверей стояла Міллі. Вона тримала телефон на рівні очей, жадібно ловлячи в об'єктив кожен наш рух. На її губах цвіла отруйна посмішка: ще кілька секунд — і в загальний чат полетить відео, де Олівія закрилася вночі в кабінеті з молодим викладачем.
Вона була настільки поглинута процесом, що не почула глухих кроків за спиною.
Важка, крижана тінь накрила її зверху.
Міллі озирнулася — і її посмішка миттєво змертвіла. Пальці зрадницьки затремтіли, телефон ледь не випав на підлогу.
Перед нею височів Даміан.
У чорному розстебнутому пальті поверх темного костюма. Його різкі риси завмерли в убивчому, напруженому спокої, а погляд тиснув такою глухою люттю, що повітря в коридорі здалося розрідженим.
Він повільно перевів погляд з екрана смартфона на її бліде обличчя.
— Зникни, — пролунав його тихий, низький голос, від якого в Міллі підігнулися коліна.
Задихаючись від панічного жаху, вона сховала телефон і на тремтячих ногах щодуху кинулася до сходів.
А Даміан навіть не торкнувся ручки дверей.
БАМ!
Нищівний удар важкого черевика виніс замкову частину разом із шматком дверної рами. Двері з оглушливим тріском розчахнулися, вдарившись об стіну.
Руденко відсахнувся від столу, приголомшено витріщившись на вхід.
Даміан переступив поріг без єдиного зайвого звуку — немов хижак, що зайшов на свою територію. За частку секунди він подолав відстань між ними. Руденко не встиг навіть підняти руки для захисту: сталеві пальці Даміана мертвою хваткою зімкнулися на його горлі, зім'явши тканину сорочки.
Одним рухом Даміан відірвав дорослого чоловіка від підлоги й з глухим гуркотом припечатав його спиною до класної дошки. Крейда з полиці з брязкотом посипалася на підлогу.
— Ти кого чіпати надумав, сміття? — крижаним пошептом видихнув Даміан.
Його пальці стиснули трахею так, що Руденко миттєво зблід, марно хапаючи ротом повітря й безпорадно сіпаючи ногами в повітрі.
— В-ви хто... відпустіть... — ледве видушив аспірант, дивлячись у чорні, абсолютно порожні очі навпроти.
— Спробуй тільки ще раз подивитися в її бік, — Даміан нахилився до самого його вуха, карбуючи кожне слово, як вирок. — Я особисто переламаю тобі кожен палець, яким ти виводиш оцінки. Ти мене зрозумів?
Руденко, тремтячи від тваринного страху, судомно закивав.
Даміан гидливо розтиснув руку. Аспірант важким мішком сповз на підлогу під дошкою, захлинаючись сухим кашлем і судорожно тримаючись за посинілу шию.
Даміан повільно розвернувся до мене. Його груди важко здіймалися, а темні очі метали блискавки: — Телефон для краси в кишені носиш?! Я чекав тебе двадцять хвилин! У тебе взагалі клепки немає — залишатися в темних кабінетах із цим біосміттям?!
Серце в моїх грудях калатало як божевільне, пальці все ще тремтіли від адреналіну, але показати йому свою вразливість було понад мої сили. Його вічний наглядацький тон спалахнув у мені новою хвилею гніву.
Я різко закинула ремінь сумки на плече, відкинула назад вогняне пасмо й зухвало випалила йому в обличчя:
— Я не просила тебе влаштовувати тут погроми! Я б і сама з ним чудово розібралася!
Даміан на мить замовк, змірявши мене важким, пронизливим поглядом, у якому гнів дивним чином змішався з похмурим сарказмом.
— Сама? — він ступив уперед, затіняючи мене своєю масивною постаттю. — Наступного разу я просто постою під дверима з секундоміром і подивлюся на твої таланти самооборони. А зараз — рот закрила й пішла вперед.
Він залізно перехопив моє зап'ястя й повів мене порожнім темним коридором до виходу.
Чорний позашляховик стояв у густій тіні старих кленів за парком.
Даміан різко розблокував замок, відчинив пасажирські двері й підштовхнув мене всередину: — Сідай.
Я впала на шкіряне сидіння, розтираючи почервонілу руку: — Віддай мій конверт, я віддам тобі чеки, і піду в гуртожиток! Я не збираюся з тобою нікуди їхати!
Даміан сів за кермо, витяг із внутрішньої кишені щільний білий конверт і недбало кинув його на торпеду перед моїми очима. Але замість того, щоб відкрити замки, він натиснув кнопку старту — двигун глухо й потужно загарчав.
Центральний замок клацнув, блокуючи двері.
— Відчини! — я смикнула ручку. — Ти глухий чи що?!
Даміан плавно викрутив кермо, виводячи важку машину на проспект крізь пелену дощу:
— Я планував перевірити твої чеки, віддати погоджену суму на навчання й поїхати у справах. Але оскільки тебе не можна залишити на десять хвилин без того, щоб ти не вляпалася в кримінал, зараз ти поїдеш зі мною.
— З якого дива?! Куди ми їдемо?!
— У мене закрита зустріч за містом, — холодно відрізав Даміан, додаючи газу. — І я не збираюся залишати тебе в гуртожитку, поки твій пульс не прийде в норму, а в голові не з'явиться хоч крапля здорового глузду. Сиди тихо, Ярош. Сьогодні в тебе вечір знайомства з реальністю.
Машина з глухим ревом розірвала дощову темряву, несучи нас геть від університету в бік заміського шосе...