РОЗДІЛ 10. ІЛЮЗІЯ СВОБОДИ

Перше вересня зустріло місто прохолодним ранковим вітром і нестерпним галасом у коридорах головного корпусу університету.
Другий курс мав стати моїм персональним реваншем. Я більше не була тією заляканою сиротою з інтернату, яка ховала очі в підлогу, сутулилася й куталася в безформні темні балахони, аби стати невидимою для оточення.
Сьогодні ніхто на економічному факультеті не був готовий до того, що вони побачать.
Цокіт моїх високих золотистих шпильок лунко й упевнено розтинав мармурову підлогу: клац, клац, клац.
На мені була неймовірна коротка сукня, яка ідеально підкреслювала кожен вигин фігури: витончений корсетний ліф на тонких бретелях, прикрашений складним орнаментом у винно-червоних і графітових тонах, відкриті плечі та пишна спідниця-балон ніжного кремового відтінку. На плечі погойдувався тонкий золотистий ланцюжок сумочки, а моє нове розкішне, вогняно-червоне волосся важкими глянцевими хвилями спадало на спину, спалахуючи під променями сонця, мов живе полум'я.
Коли я зайшла до великої амфітеатральної аудиторії й рушила проходом між рядами — у залі запала мертва, оглушлива тиша.
Розмови обірвалися на півслові. Десятки одногрупників, які ще в червні не звертали на мене жодної уваги, тепер завмерли з відкритими ротами. Хлопці відверто витріщалися, проводжаючи мою ходу приголомшеними поглядами, а дівчата за партами застигли, гарячково ховаючи очі в екрани телефонів. Ніхто — абсолютно ніхто — не міг повірити, що ця впевнена красуня з вогняним волоссям і бездоганними ніжками — та сама забита «сіра мишка» Олівія.
Я сіла на задньому ряду, поклала зошит і розправила спідницю. Навколо мене утворився суцільний вакуум: ніхто не наважувався підійти чи сісти поруч.
Раптом екран мого смартфона засвітився від повідомлення. Писала Марта — староста групи:
«Олівіє, я зазвичай не втручаюся в чужі розбірки, але тобі треба знати. Учора Міллі зібрала в себе на орендованій квартирі пів курсу на вечірку. І десь о другій ночі вона підізвала всіх до вікна балкона...»
Моє серце боляче стьобнуло об ребра. Пальці швидко вибили відповідь:
«Що вона їм показала?»
Відповідь з'явилася майже миттєво:
«Вона показала вас унизу біля стіни. Як до тебе на шаленій швидкості підлетів розкішний чорний спорткар, звідти вийшов дорослий мужик у костюмі, скрутив тебе й закинув у салон. Міллі розридалася перед усіма. Сказала, що ти за літо спустила всі гроші брата на онлайн-казино та ставки, влізла в шалені борги й тепер продаєш себе мафіозним спонсорам, щоб розрахуватися. Вона заявила, що була змушена втекти від тебе в орендовану квартиру, бо боялася розправи твоїх кредиторів».
Я перестала дихати. Кисень застряг у горлі, літери на екрані попливли перед очима.
Ця лицемірна змія не просто пограбувала мене, знявши всі мої збереження. Вона використала появу Даміана, щоб обернути власний злочин проти мене!
Наступне повідомлення старости добило остаточно:
«У нашому закритому чаті факультету, де тебе немає, прямо зараз пекло. Хтось щойно сфоткав, як ти зайшла в аудиторію. Усі строчать повідомлення щосекунди: мовляв, твоя нова лялькова сукня, шпильки та червоне волосся — це стовідсотковий доказ слів Міллі про багатого покровителя. Весь потік переконаний, що це правда».
Лють вибухнула в моїх грудях такою пекучою хвилею, що пальці затремтіли.
Вона перетворила мою нічну помсту, моє переродження і появу Даміана на огидну казку про чужу іграшку, що відпрацьовує неіснуючі борги.
Вона хотіла війни на публіку? Вона її отримає.
Щойно пролунав дзвінок із лекції, я підхопила сумочку й рушила в хол. Я не збиралася ковтати образи чи ховатися в туалеті, як робила колись.
Я знайшла її біля панорамних вікон рекреації.
Міллі стояла в центрі зграйки одногрупників та першокурсників, які заглядали їй у рота. Вона виглядала як картинка: дорогий пастельний светр (куплений за мої важко відкладені гроші), акуратне чорне каре та витончений манікюр.
Цокіт моїх шпильок змусив натовп умить замовкнути й розступитися, утворюючи живий коридор.
Міллі не здригнулася. Навпаки, її обличчя миттєво набуло того самого скорботного виразу «безневинної жертви», від якого мене просто нудило. Вона окинула з ніг до голови мою корсетну сукню, пишну спідницю й відкриті плечі, а потім театрально склала долоні на грудях:
— Олівіє... — її голос ледь помітно затремтів, ідеально розрахований на публіку. — Ти прийшла. Я так хвилювалася за твій стан. Боже, ця відверта сукня, червоне волосся... це такий відчайдушний крик про допомогу.
Я зупинилася рівно за метр від неї. Весь поверх завмер, очікуючи, що я почну виправдовуватися чи плакати.
— Залиш свій дешевий провінційний театр для тих, хто тебе не знає, Міллі, — мій голос пролунав спокійно, дзвінко й холодно, мов сталь. Я не кричала. Кожне моє слово відлунювало від стін.
Міллі жалібно зітхнула, звертаючись до студентів довкола: — Олі, благаю, зупинися, поки не пізно. Ми всі бачили вчора з мого вікна, хто й на якій машині тебе забирає серед ночі. Твої борги, азартні ігри... це дно! Тобі не треба торгувати собою та купувати ці речі на чужі брудні подачки. Я готова пробачити тобі все й навіть позичити грошей, хоч ти й змусила мене рятуватися втечею...
Натовп навколо тихо ахнув від такого «благородства».
Я повільно, насмішкувато схилила голову набік, відчуваючи, як адреналін повністю вимиває страх.
— Ти справді віртуозна брехуха, — на моїх губах розквітла крижана усмішка. — Але ти забула уточнити одну маленьку деталь. Ти втекла не серед ночі від «кредиторів», а вдень, тишком поцупивши мою банківську картку й знявши з неї рівно сто двадцять тисяч гривень на оренду своєї квартири та цей кашеміровий светр.
Очі Міллі на частку секунди звузилися в хижі щілини — справжня змія визирнула з-під маски, але вона швидко взяла себе в руки.
— Що за маячня? — скорботно похитала вона головою, озираючись на однокурсників. — Бачите? У неї вже марення на ґрунті програних сум. Вона шукає винних у власних провалах.
— Я не шукаю винних. Я дивлюся на злодійку, — я зробила різкий крок уперед, змусивши Міллі сахнутися назад. — Подавися моїми грошима, Міллі. Тішся чужою квартирою. Але затям міцно: я більше не твоя безмовна прислуга. І я більше пальцем не поворухну, щоб витягнути тебе на сесії.
Я розвернулася на підборах, щоб піти, але наостанок кинула через плече — голосно, на весь хол:
— А щодо дорогих машин і чужих мужиків... не заздри так відкрито, люба. Твоя отрута псує тобі колір обличчя.
Я пішла коридором геть, слухаючи, як у повній тиші лунає лише цокіт моїх підборів.
Я витримала цей перший удар і не дозволила їй зламати себе на очах у всього курсу.
Але всередині все кипіло від люті. Міллі обікрала мене до нитки, а цей самовпевнений наглядач Даміан зі своїм клятим нічним затриманням дав їй ідеальний привід облити мене брудом перед усім університетом. Тепер я була затиснута між двома ворогами: лицемірною змією, яка знищила мою репутацію, і холодним цербером, який тримав мене на електронному ланцюгу.
Я була сама проти всіх. Але плакати й ховатися я більше не збиралася.