РОЗДІЛ 9. АЕРОЗОЛЬНИЙ КИСЕНЬ

Лють — це дивовижне почуття. Вона не дає заснути, випалює апетит і вщент розриває ту павутину страху, яку Міллі плела навколо мене роками.
Наступного дня після появи Аліси я вперше за довгі місяці прокинулася не з відчуттям безпорадності, а з виразним, майже фізичним бажанням діяти. Моє нове вогняно-червоне волосся, що спадало на плечі яскравими пасмами, щоразу в дзеркалі нагадувало: шляху назад більше немає. Зручна «сіра мишка» залишилася в минулому разом із нулем на банківському рахунку.
Аліса ще солодко спала, згорнувшись калачиком під ковдрою серед своїх рожевих шпильок, коли я тихо накинула куртку, зашнурувала масивні черевики й вийшла з гуртожитку.
Мій шлях пролягав на самісіньку околицю студентського району — у напівпідвальний, пропахлий ацетоном, пилом і металом будівельний магазин. Я довго ходила між полиць із лакофарбовими матеріалами. Пальці самі ковзнули по гладких, крижаних металевих балонах з аерозолем.
Я вибрала два.
Перший — матовий вугільно-чорний, мов мої думки про помсту зрадниці. Другий — зухвалий, насичений криваво-червоний, який ідеально пасував до мого нового палаючого волосся.
Коли засмальцьований продавець пробивав товар на касі, він коротко глипнув на мої вогняні пасма й хмикнув у вуса:
 — Що, дівчино, стіни фарбувати зібралася?
— Можна й так сказати, — сухо відповіла я, ховаючи важкі балони на дно рюкзака. — Замальовую минуле.
Я поверталася до гуртожитку, відчуваючи приємну вагу за спиною. У кишені лежав телефон, де серед контактів ховався номер Даміана. Мій «наглядач» думав, що видача готівки в конвертах і суворий погляд змусять мене слухняно сидіти в чотирьох стінах і плакати в подушку.
Як же сильно він прорахувався.
Усі ці роки мене вчили бути непомітною тінню. Мати здала мене в інтернат, щоб не витрачати ресурси. Брат передав під нагляд наглядачеві, вважаючи безпорадною дитиною. Міллі обікрала мене й переїхала в розкішні апартаменти ЖК «Панорама», свято вірячи, що я мовчки все проковтну.
Але сьогодні вночі вони всі побачать, що в «мишки» виросли гострі ікла.
Годинник на стіні показував рівно другу годину ночі.
Розмірене, тихе дихання Аліси заповнювало кімнату. Вона так вимоталася за день, розбираючи валізи та бігаючи деканатом, що навіть не ворухнулася, коли я безшумно підвелася з ліжка.
Я одяглася швидко, по-інтернатівськи беззвучно: темний спортивний костюм,  щільно затягнуті шнурки на черевиках. Накинула на голову капюшон, але вогняні пасма все одно зухвало вибивалися назовні, наче язики полум'я.
Вахтерка на вході міцно спала під буркотіння старого телевізора. Я легко прослизнула повз її віконце й вислизнула у двір через двері пожежного виходу, які завбачливо підперла шматочком картону ще ввечері.
Нічне місто зустріло мене вологою прохолодою, запахом нагрітого за день асфальту та важким серпневим туманом. Вулиці були абсолютно порожніми. Поодинокі ліхтарі кидали розмиті жовті плями на бруківку. Мої важкі черевики чітко відбивали крок за кроком у нічній тиші, задаючи ритм моїй маленькій приватній війні.
З кожною хвилиною адреналін усе дужче розганяв кров по тілу. Я ніколи в житті не порушувала законів, не тікала ночами й не робила божевільних вчинків. Але зараз я відчувала не страх, а дику, п'янку свободу.
Я точно знала свою мету.
Елітний житловий комплекс «Панорама» вирізнявся на тлі нічного неба скляними фасадами, вишуканою підсвіткою та декоративними деревами у вазонах. Саме там, на п'ятому поверсі, Міллі зараз ніжилася на шовкових простирадлах, куплених за мої гроші.
А прямо навпроти її балкона, через вузьку асфальтовану дорогу, тяглася довга глуха бетонна стіна занедбаного довгобуду. Ідеальне, сіре, рівне полотно.
Я зупинилася навпроти. Скинула капюшон, дозволяючи нічному вітру розтріпати вогняне волосся, і зняла рюкзак.
Витягла перший балончик.
Дзень-бряж-ж! — металева кулька всередині стрибнула об стінки, розтинаючи тишу провулка.
Я струшувала аерозоль знову і знову, насолоджуючись цим дзвінким звуком. На губах сама собою з'явилася зухвала посмішка. Підспівуючи собі під ніс якусь причепливу мелодію з радіо, я зняла захисний пластиковий ковпачок і впевнено занесла руку.
Пши-и-и-к!
Яскравий, вогняний струмінь фарби з шипінням розрізав сірий бетон. Справжній колірний вибух під ліхтарем. Рука рухалася легко, розкуто й сміливо — згадувалися всі ті роки, коли я потай малювала в зошитах, марячи Академією мистецтв.
Я накладала розмашисті яскраві плями, створюючи фоновий градієнт. Серце стукало в ребра, пальці миттєво вкрилися тонким пилом, але в голові панувала абсолютна чіткість.
Відклавши червоний балон, я схопила чорний.
Бряж-ж-ж!
Цим вугільним кольором я почала виводити велетенські літери на весь зріст стіни — щоб Міллі бачила їх щоранку, щойно вийде на свій балкон із чашкою кави:
М І Л Л І
— Це тобі за курсову й звіт з практики, стерво, — карбувала я пошепки, розпилюючи чорну фарбу й додаючи під буквами довгі агресивні патьоки. — Це за мої гроші! За всі ті роки, коли ти робила з мене свою безмовну тінь!
Кожен розчерк був моїм маніфестом. Я вихлюпувала на стіну весь свій біль, усе приниження й образу, які мовчки ковтала сім років.
Я вже занесла балончик, аби вивести нижче лаконічний підпис про її злодійську натуру, коли раптом...
Дикий рев автомобільного двигуна розірвав нічну тишу.
Яскраве, сліпуче світло ксенонових фар уперлося мені просто в очі, кінематографічно вихопивши з темряви моє червоне волосся, розмальовану стіну та заляпані фарбою руки.
Чорний спортивний седан на шаленій швидкості залетів у провулок і з вереском паленої гуми різко загальмував за пів метра від моїх ніг.
Двері з боку водія розчахнулися.
З машини вийшов Даміан.
Той самий темний костюм, але без піджака: білосніжна сорочка з закоченими до ліктів рукавами підкреслювала міцні, рельєфні передпліччя, а на його обличчі палала така люта, демонічна суворість, що повітря навколо немов миттєво замерзло.
— Ти взагалі з глузду з'їхала, Олівіє?! — його голос пролунав глухим гуркотом грому.
Він рушив до мене швидкими, важкими кроками. Від нього віяло такою чистою, небезпечною силою, що будь-хто інший кинувся б навтьоки. Але в мені вирував дикий коктейль адреналіну та злості.
— Не підходь! — закричала я, наставивши на нього балончик із чорною фарбою. — Забирайся геть, Даміане! Це не твоя справа!
— Не моя справа?! — він зупинився за крок, пропалюючи мене важким поглядом. — Алекс просив оберігати тебе від неприємностей, а ти о другій ночі розмальовуєш стіни як вулична хуліганка! Ти хоч розумієш, що охорона комплексу вже викликала патруль?!
— Мені байдуже на патруль! Байдуже на тебе й на Алекса! — визвірилася я. — Ви всі вважаєте мене безпорадною! Думаєте, накинули на мене повідок і вказуватимете, як жити?! Я більше не сіра миша!
Перш ніж я встигла натиснути на клапан і забризкати його білу сорочку, Даміан зреагував.
Блискавично. Професійно.
Його рука залізно перехопила моє зап'ястя з такою силою, що балончик із брязкотом вислизнув із пальців і покотився по асфальту. Другою рукою він умить підім'яв мене за талію, ривком притиснув до себе й легко закинув собі на плече, ніби я важила не більше шкільного рюкзака.
— Пусти! Негайно пусти мене! — закричала я на весь провулок, луплячи кулаками по його міцній, як залізо, спині. — Ти що робиш?! Зійшов з розуму?! Придурок, пусти мене!
— Замовкни, Олівіє, — холодно відрізав він, навіть не здригнувшись від моїх ударів.
У два широкі кроки він дістався до машини, висмикнув двері й заштовхнув мене всередину шкіряного салону. Перш ніж я встигла смикнути ручку назад, Даміан захряснув двері й миттєво заблокував замки.
Він сів за кермо, повернув ключ, і двигун ревнув. Автомобіль зірвався з місця за мить до того, як на розі блимнули сині мигалки.
— Я заходив у гуртожиток, тебе не було в кімнаті, — сухо кинув Даміан, дивлячись лише на нічну дорогу. Його профіль у напівтемряві салону здавався висіченим із граніту. — Твоя нова сусідка бовкнула, що ти пішла «гуляти». О другій ночі. Вмикати мізки перед виходом не пробувала?
Я забилася в крісло, важко дихаючи. Руки були в червоній фарбі, волосся розпатлане, а всередині все палало від шоку.
Раптом мене осяяло: кафе. Його руки над моїм телефоном. Він же щось зробив із ним!
Я гарячково витягла смартфон із кишені, почала зривати силіконовий чохол, мацати кришку, шукаючи прикріплений мікрожучок чи вмонтовану мітку.
— Де цей маячок на мені?! Де він схований?! — засичала я, заглядаючи під панелі й обмацуючи корпус. — Як ти мене знайшов?! Що ти запхав у мій телефон, придурок?! Ти всі мої плани зіпсував!
Даміан лише на мить скосив на мене свої темні очі, і куточок його губ смикнувся в ледь помітній, цинічній усмішці:
— Пошукай добре, бунтарка. Може, знайдеш. А поки що — сиди тихо. Ти їдеш у гуртожиток.