РОЗДІЛ 8. НОВА СУСІДКА ТА ВОГНЯНИЙ ВИБУХ

Два літні місяці після тієї важкої, принизливої зустрічі з Даміаном у кафе промайнули для мене як у виснажливому тумані.
Я залишилася в спорожнілому гуртожитку, рахувала кожну гривню з його конвертів і терпіла його сухий, мовчазний контроль. Щомиті я почувалася вичавленою, як лимон: у кишені лежала готівка, за яку я мусила звітувати перед малознайомим чоловіком, а в телефоні, замаскована під звичайний контакт швидкого набору, тишком працювала його шпигунська програма, транслюючи мої координати. Щоп'ятниці я сухо надсилала йому фото чеків за їжу та базові дрібниці, а він відповідав коротким «Прийнято».
Щоб не збожеволіти від самотності та думок про зраду Міллі, я знайшла невеликий підробіток — брала дистанційні замовлення на створення дрібних ілюстрацій для інтернет-магазинів. Я працювала ночами, збираючи власні копійки, щоб якнайшвидше зірватися з повідка Даміана.
Але наприкінці серпня студентське містечко раптом загуло й завирувало сотнями нових голосів. Почалося масове заселення першокурсників перед стартом навчального року. Мій другий курс невблаганно наближався.
Близько шостої вечора двері нашої кімнати відчинилися з таким гучним тріском і гуркотом, ніби їх брали штурмом.
У вузькому дверному отворі спочатку з'явилася величезна валіза кислотно-салатового кольору, за нею вкотилася ще одна дорожня сумка, а слідом влетіла мініатюрна, худенька дівчина. Її зовнішність приковувала погляд миттєво: пишна копиця світлих кучерів обрамляла обличчя, а два широкі передні пасма біля самого чола палали зухвалим, насиченим неоново-рожевим кольором і були підколоті десятком яскравих шпильок.
— Ой, матінко, трохи коліщатко на сходах не відпало! — дзвінкий, безпосередній голос розітнув мертву тишу кімнати, немов свіжий вихор. — Усім привіт! Я ж не переплутала блок, це чотириста восьма?
Дівчина змахнула з чола рожеве кучеряве пасмо, недбало штовхнула валізу ногою до вільної шафи й озирнула кімнату широкою, відкритою, білозубою посмішкою.
— Я Аліса! Твоя нова сусідка по кімнаті, — вона бадьоро підскочила до мого ліжка й простягнула маленьку, теплу долоню з купою браслетів із бісеру. — Тільки-но закінчила школу, вступила на перший курс, приїхала з іншого міста й тепер намагаюся вижити в цьому студентському хаосі. А ти, виходить, Олівія? Мені комендантка сказала, що підселить мене до спокійної другокурсниці, яка знає всі ходи й виходи на факультеті. Але, судячи з твоїх очей... ти щойно пережила особистий локальний апокаліпсис. Угадала?
Я мовчки дивилася на неї кілька секунд, не знаючи, як реагувати.
Аліса була повною, кардинальною протилежністю випещеній, холодній Міллі. У ній не було ані краплі фальші, жодного награного жесту чи оцінюючого погляду — лише нестримна, хаотична енергія людини, яка щиро радіє всьому новому навколо.
— Майже вгадала, — глухо видихнула я, сідаючи на ліжку й мимоволі розтягуючи губи в кривій посмішці. — Мій світ тріснув навпіл на початку літа, а попереду ще три роки навчання.
— О, розбиті світи перед стартом семестру — це мій профіль! — весело підморгнула Аліса. Вона миттєво кинулася до своїх сумок і заходилася розпаковувати речі, вивалюючи на вільний стіл гори блокнотів, палеток із тінями, скетчів, м'яких іграшок і коробочок із косметикою. — Знаєш, найкращий спосіб зібрати себе докупи, коли все котиться до біса — це влаштувати тотальний струс голові й гардеробу. Змити старе, впустити нове! О, дивись, що в мене є!
Вона витягла з дна валізи великий пакет і виставила на край столу кілька тюбиків із професійними фарбами прямої дії та баночки з яскравими пігментами.
— Якраз планувала освіжити свої рожеві пасма перед початком пар, — щебетала Аліса, розкладаючи пензлики та рукавички. — А ти ніколи не думала щось змінити? Ну, скинути цей камуфляж? Твоє русяве волосся гарне, але ти виглядаєш так, ніби весь минулий рік тільки й мріяла злитися зі стіною, щоб тебе ніхто не помічав.
Ці прості, незлі слова випадкової сусідки влучили в самісіньке серце.
Я повільно звелася на ноги, підійшла до настінного дзеркала й пильно вдивилася у своє відображення. Бліда шкіра, змучені тіні під очима, невиразний тьмяний хвостик і безформне чорне худі, у якому я намагалася сховатися від усього світу. Сім років я була зручною, тихою тінню Міллі. Покірною сестрою для брата. Безпорадною дитиною для Даміана.
Усередині мене закипіла хвиля гарячого протесту.
— Знаєш що?.. — мовила я, і мій голос пролунав куди твердіше, ніж зазвичай. — До біса цю сірість.
Я підійшла до столу. У моїй косметичці давно валявся тюбик із каштановою фарбою, якою я колись хотіла лише трохи освіжити тон. Аліса тим часом захоплено змішувала компоненти в керамічних піалах, одночасно розповідаючи кумедну історію про свого кота.
— Давай допоможу! — зголосилася вона, хапаючи пензлик. — Тільки сядь рівно, я все зроблю за хвилину!
Ми нанесли густу суміш на моє волосся. Аліса весело базікала, поки я сиділа на стільці з увімкненим таймером, відчуваючи, як шкіру голови приємно пощипує, а внутрішня напруга останніх місяців поступово відпускає.
Рівно через сорок хвилин я пішла змивати фарбу.
Вода стікала темними струменями. Я висушила пасма рушником, розчесала вологе волосся й підняла погляд на запотіле скло дзеркала, одним рухом витерши його долонею.
І в ту ж секунду з моїх грудей вирвався приголомшений подих.
З дзеркала на мене дивилася зовсім інша дівчина.
Аліса в хаосі своїх відкритих валіз переплутала тюбики й додала свій концентрований червоний коректор до суміші. Замість стриманого каштанового чи темно-русявого, моє волосся палало від коренів до кінчиків глибоким, неймовірно насиченим криваво-вогняним кольором із зухвалим гранатовим переливом під світлом лампи.
Це був не просто новий тон. Це був візуальний вибух. Він виразно підкреслив мої світлі очі, виділив лінію вилиць і миттєво стер з обличчя будь-яку схожість із тією беззахисною «сірою мишкою», якою я була всі ці роки.
Двері кімнати прочинилися, і на порозі з'явилася білява кучерява голова Аліси з її рожевими пасмами. Вона витріщилася на мене, розкрила рота, притиснула долоні до щік, а потім дзвінко розсміялася:
— Ой, лишенько!.. Олі, я випадково підмішала свій стійкий пігмент «Вулканічний рубін»! Але... божечки, глянь на себе! Ти ж виглядаєш просто приголомшливо! Неначе збираєшся спалити все довкола й піти по попелу!
Я стояла перед дзеркалом, тримаючись за край столу. Серце в грудях калатало як скажене, ганяючи по тілу гарячу хвилю адреналіну. Але вперше за довгий час у мені не було ані краплі страху чи розгубленості.
Я провела пальцями по палаючих пасмах і відчула, як на моїх губах розквітає спокійна, впевнена посмішка.
— Знаєш, Алісо... — тихо мовила я, збираючи вогняне волосся у високий хвіст. — Мені подобається. Зручною я вже була — мені не сподобалося. Час виходити з тіні.