РОЗДІЛ 7. ПРАВИЛА ХИЖАКА

Ранок зустрів мене важким головним болем і духотою, яка заповзла в кімнату крізь розчахнуте вікно. Після нічної істерики, розірваних паперів і жахливої розмови з Алексом я спала заледве дві години, постійно провалюючись у тривожні, рвані кошмари.
Мій старенький смартфон на ліжку розривався від виклику вже вчетверте за останні пів години. Невідомий номер.
Я двічі скидала виклик, сподіваючись, що наполегливий абонент втомиться, але дзвінок уперто повторювався знову й знову. Мелодія дзвеніла холодно й невідворотно, ніби людина на тому кінці дроту ніколи в житті не чула слова «ні» й звикла отримувати своє з першої ж спроби.
Не витримавши, я різко провела пальцем по екрану й притиснула слухавку до вуха: 
— Слухаю! — виплюнула я замість привітання, вкладаючи в це слово всю накопичену за ніч злість.
— Олівія? — голос у слухавці виявився низьким, густим і неприємно, давляче владним. У ньому не було ані краплі ввічливості чи сумніву. — Десята година. Кафе «Блюз» на розі студентського кварталу. У тебе рівно п'ятнадцять хвилин.
Я аж підскочила на ліжку від такої нахабності. 
— Хто це взагалі такий?! І з якого біса ви мені наказуєте?!
— Я — Даміан, — коротко, мов постріл, відрізав голос. — Твій новий головний біль. Не змушуй мене підійматися на четвертий поверх і витягати тебе з кімнати за руку. Час пішов.
Короткі гудки.
Він навіть не дав мені вставити бодай слово! Просто натиснув відбій, не сумніваючись, що я слухняно побіжу на зустріч.
Лють ударила мені в голову з новою силою. Цей його командний тон... ніби він роздає накази солдатам на плацу! Спершу мені хотілося жбурнути телефон у стіну й залишитися в ліжку на зло йому та Алексу. Але в мені раптом прокинулася дика, вперта злість. Я хотіла побачити цього «наглядача» на власні очі й особисто пояснити йому, куди саме він може піти зі своєю опікою.
Я навіть не подумала переодягатися чи чепуритися. Залишилася у своєму безформному чорному худі, потертих джинсах і старих кедах. Волосся звично стягнула в неохайний низький хвіст, не дивлячись у дзеркало. Я все ще виглядала як та сама бліда, русява студентка з інтернату, яка щойно втратила все.
Кафе «Блюз» зустріло мене рятівною прохолодою потужних кондиціонерів, легким джазом і густим ароматом дорогої свіжозмеленої кави. Зал був напівпорожнім.
Я помітила його миттєво.
Він сидів за круглим столиком у самому кутку біля панорамного вікна. Навіть у розслабленій позі було зрозуміло, що цей чоловік високий, масивний і фізично дуже сильний. Одягнений у стильний, ідеально скроєний темно-графітовий костюм із дорогої тканини. Піджак сидів бездоганно, краватки не було, а верхні ґудзики білосніжної сорочки були розстебнуті, відкриваючи загострену підголену лінію шиї та темну тінь дводенної щетини на вольовому підборідді.
У його поставі відчувалося залізне, холодне виховання. Він повільно тримав у пальцях маленьку чашку з чорним еспресо, але його важкий, уважний погляд контролював увесь вхід у кафе. Хижак, який завжди тримає периметр.
Я впевнено перетнула зал, підійшла до його столика й демонстративно, з гуркотом опустилася на шкіряний стілець навпроти, схрестивши руки на грудях.
— Це ти той самий Даміан? Нянька в дорогому костюмі, яку мій братик найняв для контролю?
Він не здригнувся й навіть не кліпнув. Повільно опустив чашку на блюдце, підвів свої темні, пронизливі очі й окинув мене оцінюючим, крижаним поглядом — від моїх збитих кедів і мішкуватого худі до змученого обличчя та русявого пасма біля скроні.
У цьому погляді не було співчуття. Не було глузування. Лише суха, холодна прагматичність людини, яка звикла розв'язувати чужі проблеми без зайвих емоцій.
— Ти виглядаєш роздратованою, Олівіє, — його голос пролунав глухо, але в кожному складі відчувалася сталева вага. — Хоча мала б сидіти тихо й дякувати Богові, що Алекс звернувся до мене, а не викликав сюди поліцію після того, як ти дозволила розвести себе на всі заощадження.
Кров миттєво прилила мені до щік.
 — Та пішли ви обоє до біса! — видихнула я, нахиляючись через стіл і ледь стримуючись, аби не зірватися на крик. — Я не просила ніякого нагляду! Мені не потрібен охоронець, нянька чи хтось там ще! Особливо такий самозакоханий тип, як ти!
Даміан спокійно відкинувся на спинку стільця, дивлячись на мою істерику так, ніби перед ним шуміла дрібна мошка. Було очевидно, що мої емоції не чіпають його ні на міліметр.
— Думаєш, я в захваті від перспективи витрачати свій робочий час на твої дитячі образи? — спокійно розімкнув він губи, і в його тоні пролунав чистий цинізм. — У мене вистачає власних справ, керівництва службою безпеки й хворого батька, заради якого я повернувся до цього міста. Я погодився на прохання Алекса виключно тому, що він мій друг і одного разу витягнув мене з дуже поганого лайна. Ти для мене — не більше ніж сухий пункт у списку зобов'язань, який я закрию.
Він дістав із внутрішньої кишені піджака цупкий білий конверт і недбало штовхнув його по полірованому дереву столу прямо до моїх рук.
— Тут готівка на цей місяць. На нормальну їжу, побутові витрати й ліки, якщо знадобиться. Звітуватимеш мені за кожну велику покупку щоп'ятниці.
Я глянула на конверт із огидою, але чудово розуміла: на моїй власній картці нуль, а холодильник у гуртожитку абсолютно порожній.
— А тепер телефон, — раптом сухо кинув Даміан, простягаючи широку відкриту долоню через стіл.
Я інстинктивно відсахнулася назад, притиснувши лікті до себе:
 — Що?! З якого переляку я маю давати тобі свій особистий телефон?!
— Мені потрібен прямий канал зв'язку з тобою на випадок чергової дурості, Олівіє. Не влаштовуй цирк, — у його голосі з'явилися небезпечні металеві нотки, які змушували підкорятися всупереч волі. — Мені не потрібно, щоб твій брат серед ночі зривав мій телефон із панікою, якщо ти кудись зникнеш. Давай сюди.
Зціпивши зуби так, що заболіли щелепи, я витягла з кишені свій потертий смартфон і з силою кинула його на стіл перед ним.
Даміан підхопив гаджет своїми довгими, засмаглими пальцями. На його кісточках виднілися ледь помітні білі сліди від старих розсічень і шрамів — руки людини, яка точно вміла користуватися силою.
Він спритно розблокував екран і швидко провів кілька маніпуляцій. На мить він опустив апарат нижче рівня стільниці, прикривши корпус долонею, удаючи, що просто зберігає номер або налаштовує переадресацію викликів. Його рухи були настільки відточеними, блискавичними й спокійними, що мені й на думку не спало, що прямо в цю секунду він робить щось значно серйозніше.
Вже за десять секунд Даміан поклав телефон назад перед моїм носом.
— Мій номер забито на швидкий набір. Дзвонити тільки у справді критичних випадках, якщо тобі загрожує реальна небезпека, а не тому, що тобі сумно. А зараз — забирай гроші й повертайся в гуртожиток, Олівіє. Не випробовуй моє терпіння.
Я схопила конверт і телефон, задихаючись від чорної, пекучої ненависті до цього нахабного, самовпевненого чоловіка.
Я була переконана, що він просто черговий занудний сухар, який хоче тримати мене на короткому повідку за допомогою готівки та суворих дзвінків. Мені навіть на думку не спадало, що за ці кілька секунд спритних маніпуляцій він встиг встановити на мій смартфон зашифровану утиліту стеження. Прихований фоновий сервіс без жодної іконки на екрані, який намертво прив'язав мій GPS до його робочої програми безпеки.
Я розвернулася й вийшла з кафе, киплячи від люті, абсолютно не здогадуючись, що з цієї самої секунди кожен мій крок і кожна вулиця вже висвічувалися пульсуючою червоною крапкою на його моніторі...