РОЗДІЛ 6. ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ ДАМІАНА

Холодний нічний протяг із розчахнутого вікна бив у груди, змішуючись із запахом розірваного паперу та чужих, задушливих парфумів, які все ще висіли в повітрі кімнати.
Мої пальці тремтіли так сильно, що я тричі промахувалася повз іконку виклику на екрані смартфона. Серце калатало десь біля самого горла, розганяючи по венах дику суміш паніки, образи й розпачу. Мені був потрібен Алекс. Мій старший брат, мій єдиний захисник, людина, яка сім років тому пообіцяла ніколи мене не залишати.
Довгі, механічні гудки міжнародного зв’язку лунали надто повільно, розриваючи гробову тишу гуртожитку. Секунди здавалися вічністю.
Клац. Звук з'єднання. На тому кінці дроту крізь легкий океанський шум пробився знайомий, рідний голос:
— Олі? — Алекс говорив бадьоро, на фоні чувся вуличний гул американського мегаполіса. Через різницю в часових поясах у Каліфорнії був розпал робочого дня. — Щось трапилося? Ти зазвичай не дзвониш у такий час.
Почувши його голос, я більше не змогла триматися. Усі ті сльози, які я намагалася задавити в собі останні години, хлинули назовні. Але цього разу в моєму плачі було значно більше чорної, пекучої отрути, ніж дитячої безпорадності.
— Алексе... Вона зробила це, — мій голос зірвався на хрипкий, надривний крик. — Міллі! Вона обікрала мене! Зняла з картки абсолютно всі мої заощадження — до останньої копійки! Вона винайняла собі розкішну квартиру в новобудові й звалила! Мені немає чим платити за оренду студії, рієлторка скасувала бронь, а я залишилася в цьому клятому гуртожитку з нулем на рахунку! Благаю, Алексе, допоможи мені... Перекажи хоч щось, щоб я могла винайняти житло й піти звідси!
Я задихалася, стискаючи слухавку так, ніби вона була останнім рятувальним кругом. Я чекала, що брат зараз вибухне гнівом на адресу Міллі, почне заспокоювати мене, пообіцяє підняти на ноги юристів чи негайно скине кошти, як робив завжди.
Але в слухавці запала довга, важка, нестерпна тиша.
Я чула лише його розмірене, важке дихання. А коли Алекс нарешті заговорив, його голос пролунав настільки чужо, сухо й холодно, що мороз пробіг моєю шкірою.
— Ні, Олівіє. Жодних переказів напряму.
Я завмерла. Повітря застрягло в горлі, наче мене щойно з розмаху вдарили під дих.
— Що?.. Що ти кажеш? — прошепотіла я, відмовляючись вірити власним вухам. — Я ж твоя рідна сестра! Ти хіба не чуєш мене?! Вона вкрала всі гроші, які ти мені надсилав!
— Саме так, Олі! — раптом гримнув у слухавку Алекс, і в його голосі спалахнула лють, якої я ніколи раніше від нього не чула. — Вона вкрала їх, бо ти сама їй це дозволила! Ти цілий рік стелилася перед нею килимком, ти писала за неї всі роботи, ти тримала свій гаманець із PIN-кодами так, що будь-хто міг залізти туди серед ночі! Я гарував у цій країні по шістнадцять годин на добу, не бачачи білого світу, щоб забезпечити тобі гідне життя, а ти просто спустила все в унітаз через власну безхребетність!
Кожне його слово врізалося в моє серце крижаним лезом. Мій власний брат — єдина людина на всій планеті, якій я беззастережно довіряла — замість захисту добивав мене звинуваченнями.
— Тобто я сама у всьому винна?! — вигукнула я крізь пекучі сльози образи. — Мене підло зрадили й пограбували, а ти робиш із мене винну?! Ти залишаєш мене тут зовсім без грошей?!
— Я не залишаю тебе напризволяще, — голос Алекса став жорстким, немов гранітна плита. — Але прямих грошових переказів на твою картку більше не буде. Ні цента. Ти залишишся в гуртожитку на другий курс і нарешті навчишся відповідати за свої вчинки. Ти досі поводишся як маленька залякана дівчинка з інтернату, яка не здатна вижити в реальному світі без няньки.
— Навіщо ти взагалі обіцяв піклуватися про мене, якщо тепер так легко кидаєш?!
— Замовкни й вислухай мене, — безапеляційно перебив він. — Мій давній друг, Даміан, нещодавно повернувся з-за кордону назад до нашого міста. Він приїхав, щоб доглядати за своїм хворим батьком. Я довіряю Даміану більше, ніж самому собі.
Я остовпіла, витріщившись у темний куток кімнати. У голові паморочилося від абсурдності того, що відбувалося.
— Що ти... що ти верзеш?.. — мій голос здригнувся від шоку. — Ти хочеш приставити до мене наглядача? Посадити мене на електронний повідок до якогось чужого чоловіка?! Я доросла людина, мені дев'ятнадцять років!
— Він не чужий, він мій друг, і він навчить тебе дисципліни, — відрізав брат тоном, який не передбачав жодних заперечень. — Якщо тобі потрібні будуть гроші на їжу, зошити чи базові витрати — ти підеш до Даміана. Він особисто перевірятиме твої потреби, видаватиме готівку й контролюватиме твій стан. Я прямо зараз переведу йому кошти на рахунок, усе поясню і скину твій номер. Він зв'яжеться з тобою завтра зранку. Навіть не намагайся сперечатися зі мною, Олі. Це моє остаточне рішення.
Короткі гудки. Він просто натиснув відбій.
Я повільно опустила руку з телефоном. Апарат вислизнув із моїх пальців і глухо впав на застелене ліжко.
Стіни кімнати ніби зрушили з місця й почали давити мене з усіх боків. Мене нудило від відчуття абсолютної, безпросвітної самотності.
Мати викреслила мене з життя заради заможного іноземця й сина. Подруга, якій я віддала сім років вірності й власну мрію, розтоптала мене, пограбувала й зникла. А рідний брат щойно офіційно розписався в моїй повній нікчемності, передавши контроль над моїм життям абсолютно незнайомому наглядачеві.
Усередині мене щось незворотно змінилося. У мені більше не залишилося ні краплі тієї наївної дівчинки, яка боялася власного голосу й благала світ про крихту любові. Я більше ніколи не буду для них зручною «сірою мишкою». На зміну сльозам прийшла холодна, тверда рішучість. Якщо вони всі думають, що можуть ламати мене, витирати об мене ноги й смикати за мотузки — вони жорстоко помиляються. Я впораюся сама. І цей Даміан дуже скоро пошкодує, що погодився на авантюру мого брата.