РОЗДІЛ 5. ПОРОЖНІЙ ПЛАСТИК

Кінець червня випалив наше місто нестерпною, задушливою спекою. Асфальт плавився під підошвами, а повітря в коридорах гуртожитку здавалося гарячим і важким, мов вата.
Навчально-ознайомлювальна практика, яка йшла одразу за виснажливою літньою сесією, нарешті добігла кінця. Для мене цей перший курс був дев'ятьма місяцями справжньої каторги. Я вчилася за двох, здавала заліки з вищої математики, писала модулі з макроекономіки, а останні тижні вбивала зір над двома окремими звітами з практики з купою таблиць і розрахунків.
Міллі весь цей час лише пурхала містом. Вона з'являлася в гуртожитку під ранок, пахнучи чужими дорогими парфумами й клубним тютюном, спала до обіду й закочувала очі, коли викладачі вимагали результатів.
Але весь цей пекельний рік мене тримала на плаву лише одна-єдина думка.
Свобода.
Протягом десяти місяців я не витратила жодного зайвого долара з тих сум, що надсилав мені Алекс. Я жила в режимі жорстокої економії: харчувалася найдешевшими кашами та яблуками, до дірок заношувала старі кофти й відмовляла собі в найменших дрібницях. На моєму банківському рахунку накопичилася солідна, вистраждана сума. Її повністю вистачало на те, щоб винайняти затишну маленьку однокімнатну квартиру біля парку, внести заставу за два місяці вперед і назавжди вирватися з цієї тісної, задушливої кімнати.
Я знайшла цю студію ще під час сесії. Світла, з білими стінами та широким підвіконням, де я потайки мріяла знову розкласти фарби й почати малювати.
Рієлторка призначила мені зустріч на сьому вечора — якраз після того, як власник квартири повернеться з роботи, щоб передати ключі та підписати договір.
Близько шостої вечора, спакувавши свою єдину скромну сумку, я вирушила до найближчого відділення банку. У приміщенні приємно працював кондиціонер, виганяючи вуличну задуху. З полегшеною, щасливою посмішкою на губах я витягла з кишені свою банківську картку — той самий темно-синій пластик, який усі ці роки був моїм гарантом безпеки.
Вставила картку в щілину банкомата. Ввела PIN-код. Натиснула на екрані: «Запит балансу».
Екран на мить згас, а потім байдуже висвітив сірий рядок:
Доступний залишок: 0.00 грн.
Я розгублено закліпала очима. На секунду мені здалося, що це сонячний відблиск у вікні зіграв зі мною злий жарт, або в системі стався безглуздий збій.
— Що за дурниця?.. — прошепотіла я вголос, натискаючи клавішу повернення.
Пальці вже зрадницьки тремтіли. Я ввела код заново, вдивляючись у монітор.
Баланс: 0.00 грн.
Крижаний, липкий піт миттєво оперіщив спину. Повітря в легенях застрягло важкою грудкою, серце впало кудись у шлунок. Я тремтячими руками дістала телефон, зайшла в банківський додаток і відкрила повну історію транзакцій.
Перед очима все попливло.
Чотири дні тому. О третій годині ночі. З мого рахунку було списано абсолютно всі мої заощадження — понад сто двадцять тисяч гривень. Усе до останньої копійки. Весь баланс пішов одним прямим переказом на рахунок елітного агентства нерухомості за оренду розкішних апартаментів у новобудові...
Картка завжди лежала в моєму гаманці. Гаманець — у внутрішній кишені рюкзака.
Лише одна людина на світі знала, де він лежить. Лише одна людина підглядала через моє плече, коли я вводила код на касі супермаркету, купуючи нам продукти. Лише одна людина мала вільний доступ до моїх речей тієї ночі, коли я спала без тями після безперервної роботи над її звітом з практики.
Міллі.
Вона витягла картку, перевела всі мої важко збережені гроші на власне розкішне життя і спокійно повернула порожній пластик назад.
Я не пам’ятаю, як бігла назад. Сутінки вже опускалися на місто, ноги були ватяними, земля вислизала з-під взуття. Я злетіла на четвертий поверх гуртожитку й ривком висмикнула двері нашої кімнати.
Міллі була там.
Вона стояла перед дзеркалом у новій шовковій блузці й застібала дві величезні шкіряні валізи. У кімнаті висів густий шлейф її парфумів. На ліжку поруч із сумочкою лежали блискучі ключі з брелоком елітного житлового комплексу.
— Ти... — мій голос зірвався на хрипкий стогін. — Що ти наробила, Міллі?!
Вона не злякалася. Вона навіть не здригнулася. Вона повільно обернулася через плече.
І вперше за всі довгі сім років на її обличчі не було ані сльозинки. Не було скривджених губ чи маски нещасної жертви. На мене дивилися абсолютно холодні, чужі, цинічні очі хижачки.
— О, ти вже перевірила рахунок? — байдуже кинула вона, оглядаючи моє біле від шоку обличчя. — Ну а чого ти чекала, Олі? Що я й далі гнитиму в цьому гадючнику? Мені потрібен статус. Мені потрібні нормальні апартаменти, куди не соромно запросити пристойних хлопців.
— Це були мої гроші! — вигукнула я, і з моїх очей нарешті бризнули сльози зради. — Я збирала їх цілий рік! Я голодувала! Це гроші мого брата! Я мала з'їхати звідси сьогодні!
— Ой, перестань нити, — скривилася Міллі, підхоплюючи валізу. — Твій Алекс в Америці гребе долари лопатою, поплачеш йому — він надішле ще. А мені вони були потрібні зараз. Та й яка з тебе господарка квартири? Ти ж безпорадна сіра миша. Ти б у тій студії з голоду померла або тебе шахраї надурили б. Я просто взяла те, що мені потрібніше.
Вона зробила крок до виходу й, порівнявшись зі мною в дверях, зневажливо хмикнула:
— Дякую за звіти з практики й заліки, репетиторко. І за квартиру спасибі. Ти була дуже зручною подругою. Не хворій!
Вона вийшла, і двері зачинилися.
Я залишилася стояти посеред кімнати. Ноги підкосилися, і я опустилася прямо на холодну підлогу, обхопивши коліна руками.
Минали години. Я сиділа в заціпенінні, не в змозі зрушити з місця, поки вечірні сутінки остаточно не змінилися густою нічною темрявою. Тиша гуртожитку давила на барабанні перетинки. Мій телефон на підлозі засвітився повідомленням від рієлторки, яка скасувала бронь через мою неявку.
І раптом у цій нічній тиші мій ступор зламався. На зміну сльозам прийшла неконтрольована, шалена лють.
Я звелася на ноги. У темряві кімнати мій погляд упав на письмовий стіл, де лежав акуратно роздрукований підшитий звіт з практики Міллі — п'ять моїх безсонних ночей, подарованих цій потворі.
Я зробила крок до столу й ухопила папери обома руками. Сухий тріск розірваних сторінок розітнув темряву...