РОЗДІЛ 4. ЖЕРТВА ЗАРАДИ МІЛЛІ

П'ять років у стінах інтернату пролетіли, мов довга, одноманітна сіра стрічка.
Завдяки щомісячним посилкам Алекса та власній впертій старанності я вигризала своє майбутнє зубами. Я вчилася ночами при світлі настільної лампи, до дірок зачитувала підручники й закінчувала випускний клас із золотою медаллю. Навчання було моїм єдиним квитком у вільне, самостійне життя, де ніхто більше не вказуватиме, як мені дихати.
Але була в мене ще одна, найпотаємніша мрія. Мрія, про яку я боялася навіть шепотіти вголос, оберігаючи її, як святиню.
Я малювала. Малювала все своє свідоме життя. На полях зошитів, на цупких аркушах скетчбуків, які надсилав мені брат, аквареллю, простим графітом, вугіллям. У кожній лінії, у кожному штриху жила та справжня Олівія, яку я ховала від усього світу: смілива, вільна, здатна бачити красу навіть у тріщинах на сірому бетоні.
Я марила вступом до престижної Академії мистецтв на факультет графічного дизайну. Вона знаходилася в іншому великому місті — за сотні кілометрів від інтернату, від мого важкого минулого і від задушливої опіки Міллі. Це був мій шанс утекти, знайти власний голос, розправити крила й розфарбувати життя у свої кольори.
Увесь випускний рік я по крихтах збирала своє вступне художнє портфоліо. Без нього пройти творчий відбір в Академії було нереально: вимагалися десятки академічних робіт, графічних ескізів, авторських композицій. Я ночами не спала, стираючи пальці до мозолів, оформлюючи кожен малюнок у цупку чорну папку. Залишалося лише дочекатися літніх переглядів і вирушити на конкурс.
Але наприкінці весни, у розпал підготовки до фінальних іспитів, двері нашої спальні відчинилися.
Міллі зайшла всередину. Її смоляно-чорне каре було ідеально вкладене, але в руках вона нервово стискала буклет із правилами вступу до столичного Економічного університету.
Вона підійшла до мого ліжка, опустилася поруч і раптом... закрила обличчя долонями. Її тонкі плечі почали дрібно, конвульсивно тремтіти від гірких, беззвучних ридань.
— Міллі! Що сталося?! — я миттєво відклала олівець і підхопилася з місця, обіймаючи її за тремтячі плечі. Моє серце, як і завжди, боляче стиснулося від співчуття.
— Олі... я провалюся на іспитах... — крізь глухі сльози витиснула вона, підводячи на мене почервонілі, повні безпросвітного розпачу очі. — Я дивилася вимоги... на економічний шалений конкурс! Математика мене поховає, я ж у ній нічого не тямлю. Якщо я не складу іспити, у мене не буде жодного шансу на нормальне життя. Мене просто викинуть з інтернату на вулицю без копійки в кишені! А ти... ти ж збираєшся їхати на свій дизайн в інше місто?
— Я... так, Міллі. Я цілий рік готувала роботи для Академії, — тихо відповіла я, відчуваючи, як усередині все стискається від недоброго передчуття.
— Тобто ти мене кидаєш? — її голос здригнувся й зірвався на хрипкий шепіт, пролунавши так, ніби я щойно встромила їй ніж під лопатку. — Після всього, через що ми пройшли разом за ці роки? Я думала, ми сестри, Олі! Я думала, ми одна сім'я і завжди будемо триматися разом!
Сльози котилися по її блідих щоках, розмиваючи туш. Вона майстерно вивертала реальність навиворіт.
— Без тебе я не складу математику й провалю вступ! — ридала Міллі, хапаючи мене за зап'ястя своїми чіпкими, холодними пальцями. — Ти ж геній у формулах, ти клацаєш ці задачі за хвилини! Тільки якщо ти візьмешся за мене й витягнеш мої знання, я зможу пробитися до університету. А якщо ти поїдеш — ти просто знищиш мене. Розірвеш моє життя на шматки. Невже твої картинки для тебе дорожчі за мою долю?!
Вона тиснула кожним словом. Вона віртуозно, професійно розмазувала пекучу провину по моїй душі, перетворюючи моє природне бажання мати власне життя на «чорну невдячність і зраду».
— Міллі, але ж я мріяла про Академію все життя... — мій голос тремтів, сльози застелили очі. — Це єдине, чим я по-справжньому дихаю...
— Олівієчко, ну яка ти художниця? — Міллі раптом різко змінила тон, накинувши на обличчя маску безмежної ніжності та співчуття. Вона взяла мої долоні у свої й заглянула мені прямо в очі. — Ти ж така скромна, сором'язлива, беззахисна дівчинка. У тій Академії навчаються одні творчі мажори й циніки. Вони тебе загризуть, вони витруть об тебе ноги й викинуть! А на економічному ми будемо вдвох. Оселимося в одній кімнаті гуртожитку. Ти підтягнеш мене до іспитів, допомагатимеш із сесіями, а я захищатиму тебе від чужих очей і нікому не дам скривдити. Будь ласка... Зроби це заради нас. Я ж без тебе пропаду.
Вона задавила мене фальшивою турботою. Вона зламала мою волю кількома краплями награних сліз і моїм власним дитячим страхом залишитися самотньою.
Того вечора я підійшла до великої чорної папки. Мої пальці тремтіли, коли я розв'язувала стрічки. Я діставала аркуш за аркушем — акварельні пейзажі, деталізовані портрети, складні графічні ескізи, у які вклала всю свою душу й сотні безсонних ночей. Папір глухо тріщав у тиші кімнати. Я рвала свої роботи навпіл, перетворюючи річну працю на сміття, без якого двері до Академії для мене зачинилися назавжди.
А потім почалося моє особисте пекло під назвою «підтягнути Міллі».
Наступні тижні перетворилися на марафон виснаження. Я фактично вкладала власні знання в її голову. Щовечора, поки весь інтернат спав, я саджала Міллі за стіл і годинами розжовувала їй матеріал: рівняння, функції, тригонометрію, основи логіки. Міллі вередувала, закочувала очі, скаржилася на втому й постійно відволікалася на екран смартфона, але я терпляче сиділа поруч.
Я розробила для неї покрокові алгоритми для типових завдань, розписала кольоровими маркерами десятки карток із формулами й змушувала зубрити їх напам'ять. Я розбирала кожну її помилку й знову виписувала готові схеми відповідей.
І це спрацювало. На випускних та вступних іспитах Міллі завдяки моїм напрацюванням отримала цілком пристойний бал, а мої максимальні оцінки гарантували нам обом прохідні місця на бюджет.
Наприкінці липня наші прізвища з'явилися в списках зарахованих: ми вступили на один факультет і потрапили в одну групу, а на початку вересня разом заселилися в кімнату студентського гуртожитку.
І весь перший курс перетворився для мене на продовження тієї самої каторги.
Я жила як її персональна безкоштовна репетиторка, покоївка та щит. Я ночами писала за двох аналітичні звіти, розв'язувала складні завдання з вищої математики, креслила графіки та прибирала нашу кімнату. А «бідна, вразлива» Міллі тим часом спала до обіду, одягала мої американські речі й вечорами зникала в нічних клубах, вишукуючи собі статусних багатих залицяльників.
У середині червня, щойно ми склали важку літню сесію, одразу розпочалася обов'язкова навчально-ознайомлювальна практика. Поки Міллі розважалася, я сиділа ночами над двома окремими звітами з практики з купою складних економічних розрахунків. Я терпіла й ковтала втому, бо знала: щойно здам звіти, я нарешті заберу свої збережені гроші й з'їду.
Але саме тоді, наприкінці червня, Міллі остаточно скинула маску...