РОЗДІЛ 1. ДІМ, ЯКОГО НЕ СТАЛО

Мені було десять, коли тато зібрав свої речі й пішов до іншої жінки, удавши, що нас із братом ніколи не існувало на цьому світі.
Я досі до найменших дрібниць пам'ятаю той вогкий осінній вечір. У коридорі пахло старим взуттям, материними дешевими заспокійливими краплями та чужими, різкими парфумами, які встигли в'їстися в батькове пальто. На підлозі стояли дві масивні шкіряні валізи. Мати стояла біля дзеркала, вчепившись пальцями в одвірок, і беззвучно ковтала сльози, а батько навіть не дивився в її бік. Він нервово застібав рукавички, кидаючи на нас із братом важкі, роздратовані погляди.
Чотирнадцятирічний Алекс тоді затулив мене спиною, міцно стиснувши моє плече.
— Аліменти платитимеш через суд, — хрипко кинула мати крізь ридання. — У тебе двоє дітей, Михайле! Ти не маєш права просто так піти!
Батько лише зневажливо скривився: — Дітей? — він сухо й злісно хмикнув. — Я взагалі не впевнений, що вони мої. Особливо мала. Запитуй гроші в тих, із ким гуляла десять років тому. З мене досить.
Глухий, металевий тріск засувки вхідних дверей назавжди розірвав тишу нашої квартири.
Того дня наш звичний світ розсипався на порох. Батько просто перекреслив десять років мого життя і чотирнадцять років життя Алекса, витерши об нас ноги, ніби об брудну ганчірку.
Але найстрашніша прірва відкрилася пізніше.
Мати не просто зламалася від зради — вона замкнулася в собі й закрила двері до своєї душі. У тій крижаній темряві знайшлося місце лише для однієї сліпої, хворобливої прив'язаності: до мого старшого брата. Алекс був високим, темноволосим, із такими ж сірими очима, як у неї. Її єдина надія, її живий щит від самотності. А я... я щодня нагадувала їй чоловіка, який її розтоптав і викинув.
Моя присутність у квартирі викликала в неї роздратування. Вона не піднімала на мене руку, ні — тиша ранила набагато глибше. На кухні Алексу завжди діставалася повна тарілка гарячого супу з м'ясом, а мені — порожній бульйон і важке мовчання. Вона проходила повз мою кімнату так, наче там нікого не було. Мій голос змушував її важко зітхати. Материнський інстинкт щодо мене остаточно згас, так і не встигнувши розгорітися.
Усе вирішилося одного дощового вечора.
Ми сиділи за старим кухонним столом, над яким тьмяно блимала жовта лампочка. Мати накладала картоплю в тарілку брата, навіть не повертаючи голови в мій бік, і раптом абсолютно буденним, порожнім голосом сказала:
— В інтернат.
Я завмерла з виделкою в руці. Повітря в кімнаті враз стало густим і важким. — Що?.. — прошепотіла я, думаючи, що мені почулося.
— Олівіє, ти вже велика, маєш розуміти дорослі речі, — вона навіть не підвела очей, нервово збираючи пальцями хлібні крихти зі скатертини. — Я не витягну двох. Моєї зарплати в поліклініці ледве вистачає на комуналку. А там держава. Там харчування триразове, одяг дають, вихователі наглянуть. Тобі там буде краще.
«Краще». Це слово пролунало в тиші, як дзвінкий ляпас.
— Ти з глузду з'їхала?! — Алекс різко підхопився з табурета так, що той з гуркотом упав на підлогу. Його кулаки тремтіли від люті. — Вона твоя донька! Який ще інтернат?! Я піду працювати після школи! Розвантажуватиму коробки, митиму машини, ми знайдемо гроші! Мамо, не смій!
— Сядь і замовкни! — зірвалася вона на вереск, уперше за вечір піднявши червоні, злі очі. — Ти ще дитина, щоб мені вказувати! Я все вирішила. Іншого виходу немає!
Тієї ночі я не стулила очей. Я лежала в темряві своєї маленької кімнати, дивлячись на сірі тіні на шпалерах, і беззвучно кусала край ковдри, щоб не завити вголос. Десь о другій годині двері тихо рипнули. Алекс безшумно переступив поріг, сів на край мого матраца й обережно пригорнув мене до себе.
Він сам плакав. Його плечі здригалися, а гарячі сльози капали мені на маківку.
— Я не віддам тебе, Олі, — гарячково шепотів він, цілуючи мене в чоло й стискаючи мої холодні пальці у своїх теплих долонях. — Чуєш мене? Я обов'язково щось придумаю. Тільки почекай трохи. Я стану дорослим і заберу тебе. Обіцяю.
Але що мій чотирнадцятирічний брат міг вдіяти проти рішення дорослої жінки?
Наступного понеділка ми вирушили на околицю міста. Дорогою мати не вимовила жодного слова. Вона йшла на два кроки попереду, ніби боялася, що хтось із перехожих здогадається, що ми разом. У моїй руці був потертий пакет із кількома змінами білизни, старим светром і блокнотом для малювання.
Коли за поворотом показалися сірі, похмурі корпуси з високим парканом, мати різко зупинилася біля продуктового магазину на розі. Вона навіть не наважилася підійти до воріт.
— Ти йди з Алексом, — поспіхом кинула вона, відводячи погляд у бік вітрини й нервово смикаючи ручку сумки. — Я почекаю тут, біля магазину. Мені... треба ще в аптеку зайти. Алекс заведе тебе до кабінету, документи я вже передала.
Вона навіть не торкнулася мене. Тільки коротко, холодно цьомнула кудись у повітря біля моєї щоки й одразу відвернулася, удаючи, що розглядає вивіску гастроному. Їй було соромно заходити всередину. Їй було простіше залишити мене на розі вулиці й зробити вигляд, що так і треба.
Брат міцно взяв мене за руку. Ми пройшли крізь залізні ворота й піднялися сходами до спального корпусу. Біля дверей він опустився переді мною навпочіпки, щоб дивитися прямо в очі.
— Слухай мене, мала, — його голос тремтів, але в погляді горіла затята впертість. — Я приходитиму щотижня. Рівно о другій годині щосуботи. Я ніколи тебе не кину. Ти віриш мені?
— Вірю, — прошепотіла я крізь сльози.
Він міцно притиснув мене до себе, а потім чергова вихователька сухо покликала мене всередину й потягла за руку темним коридором.
Важкі двері зачинилися за моєю спиною.
У коридорі пахло хлоркою, холодною їдальнею та безвихіддю. Моє дитинство залишилося там, за порогом. Я стала нічиєю — зляканою, непомітною дівчинкою з русявим хвостиком і вічно опущеними очима, яка понад усе на світі прагнула бути комусь потрібною...