Міллі. Міллі... Міллі. Мій особистий кошмар. Мій заклятий ворог. Людина, якій я віддала роками збирану вірність, а вона зробила з неї килимок для брудного взуття.
Папір тріщав під моїми пальцями з сухим, жахливим звуком. Сторінка за сторінкою — акуратно роздрукований звіт з ознайомлювальної практики, над яким я просиділа п'ять безсонних ночей у цифрах і таблицях, перетворювався на білі шматки.
— Яка ж ти стерво, Міллі! — вигукнула я в порожнечу кімнати гуртожитку.
Я розчахнула вікно четвертого поверху і з силою виштовхнула цей паперовий снігопад назустріч нічному вітру. Білі клапті закружляли в темряві, розлітаючись по брудній асфальтовій доріжці. Вона попросила мене написати це для неї. Вона знову скористалася мною, як робила це завжди...
Зіпершись чолом об холодне скло, я заплющила очі. Як я взагалі дозволила їй стати центром мого всесвіту? А, точно. Це почалося сім років тому, коли світ, який я вважала домівкою, остаточно розвалився на шматки...