Тортотерапія та магічний відкат

Політ до будинку бабусі Сноу пройшов у глибокій образі, з присмаком божественної ковбаски на губах, якої виявилося занадто мало для того, щоб пробачити дідусеві. Я летіла крізь нічне небо, наче пухнаста комета, і час від часу буркотіла, згадуючи кожну гілочку того злощасного віника. 

Приземлення цього разу пройшло майже професійно. Я просто випала з мітли прямо під двері, підібгавши копита, і почала відчайдушно шкрябати в одвірок носом.

— Та йду я, йду! Не ламайте хату! — почувся лагідний голос бабусі.

Двері відчинилися, і на поріг вийшла міс Сноу. Вона поглянула на мене, ледь стримуючи подив та сміх. Але придивившись уважніше, поникла. 

— Санто? Люба, що сталося? — запитала вона, вихоплюючи сумку до своїх рук. Я мовчки  ввалилася в теплий передпокій, цокаючи копитами по підлозі й почала свою тираду.

— Ба-а-а…! А дід — безсо-о-овісний! — випалила я на весь дім. — Він мене навіть не впізнав! Віником мене махав! Сказав, що я «полярний кінь» і об’їдаю його! Власній онуці шматочка ковбаски пошкодував!

Бабуся Сноу важко зітхнула і закотила очі так виразно, що я зрозуміла — ця тема їй болить уже пів століття.

— Ох, Санто, не бери до голови. Ти ж знаєш свого дідуся, у нього з розумом завжди було... тугувато. Як морозом прибило ще в юності, так і досі не відтануло. Він і мене один раз у темряві з привидом переплутав, коли я в ночнушці була. Мало подушкою не кинувся в мене зі страху. Ходи вже до кухні, горе моє кучеряве…

— То подушка, а це — ві-і-іник… — заскиглила я, поки в животі знову зрадницьки забуркотіло. — І поїсти не дав нормально...!

— Ну, ходімо, нагодуємо твою нещасну душу…

Через п’ять хвилин я вже лежала на м’якій подушці біля каміна. Бабуся, не зважаючи на мій тваринний статус, наставила переді мною стільки всього, що в мене очі розбіглися: тарілка з соковитим запеченим м’ясом, три різних салати, тушкована свинина в маринаді, мисочка з чорносливом у сметанному соусі, а як десерт — величезний шмат шоколадного торта з вишнею.

— Їж, моя маленька альпако. Тобі треба сили відновлювати, — примовляла бабуся, розчісуючи мою заплутану шерсть срібним гребінцем. — А дід нехай остерігається, старий буркотун. Це ж я йому передала те м’ясо, щоб з голоду не помер на свята. А тепер най сам шукає! Все! Більше не відправлю!

— Так йому треба! — авторитетно погодилася. — Раз не вміє ділитися — то дулю йому без маку! Хто в Новорічну ніч відмовляє голодним? Це ж серця взагалі треба не мати! 

— Люба моя, у твого дідуся серце покоїться там, де совість…

— А хіба вона в нього є..? — скептично смикнула вухом.

— На жаль, виробник її не передбачував у комплектації. А того, що мені вдалося в нього засунути — занадто мало… Тому, коли будеш обирати собі друзів — дивись, щоб ці опції в них були з самого початку, — вчила бабуся життєвим мудростям. А поки я нарешті наїлася вдосталь продовжила. — Я приготувала для тебе зілля. Пий, люба. До ранку станеш звичайною маленькою дівчинкою, а не альпакою. А про твою Какао…

— Ти знаєш, ба… Я, здається, почала її розуміти. Тому все добре, — мовила, випиваючи зілля. — Певно, торговець не годував її вдосталь, от вона й накинулася на все підряд. Але нічого, я її нагодую і вона подобрішає. Не може ж тварина бути злою, коли вдосталь поїсть, правда?

— Ти невиправна, Санто… — розсміялася бабця. 

А я лишень дивилася в сніжне вікно й думала про те, як там моя альпака. Їй там, напевно, сумно одній вдома. Треба буде від бабусі прихопити додому трохи їжі. Вона ж теж заслуговує на свято…