Безсовісний дід

Наступним пунктом призначення був дім дідуся Колда. Якщо бабуся Сноу була втіленням затишку та ароматних тортів, то дідусь Колд був... втіленням веселощів, буркотіння та нахабності! Бо так нахабно забувати про свої обіцянки вмів лише він! Втім… Я дуже сподівалася затриматися в нього на п’ять хвилин довше та поїсти щось, бо шлунок вже зводило. Не дивно, що Какао стільки з’їла вдома. В тілі альпаки я тільки про те й могла думати, як про щось смачненьке…

Приземлення коло дому діда було ще ефектнішим за попередні — я просто влетіла в кучугуру снігу, залишивши в ній ідеальний відбиток альпаки.Світло в домі не горіло, тому я із жалем нахнюпила носа. Цей безсовісний знов пішов до своїх друзів та забув про улюблену онучку! Яка до того ж голодна! Робити було нічого, тому я вирішила, що просто залишу подарунок всередині та стягну з холодильника щось поїсти. Бо чув мій лахматий животик, що до бабусі ми з ним не дотягнемо.

Зібравши всю свою альпачу волю в кулак (чи то пак, у копито), я заштовхала подарунок у поштову щілину і, скориставшись тим, що дідусь Колд завжди забував замикати вікно на кухні, просунулася всередину. В домі пахло морозною свіжістю та... о, боги магії... в’яленим м’ясом! Мій шлунок видав таку щедрівку басом, що навіть стало соромно поки я пробиралася  до холодильника. 

Варто було мені носом відчинити дверцята, як на мене полилося божественне світло та не менш божественний аромат свіжих смажених ковбасок, запеченої качки та купи салатів.  Я вже майже запхала всю морду в лоток із домашньою бужениною, як раптом світло на кухні спалахнуло.

— Караул! — заверещав голос, від якого в мене ледь не відпав хвіст. —  Полярні коні об’їдають!!!

Я різко розвернулася, затиснувши в зубах довжелезне кільце пальцем пханої ковбаски. На порозі стояв дідусь Колд у своїх улюблених спортивних штанях, з віником в руці.

— Геть, шерстяне чудовисько! Геть від моїх стратегічних запасів! — закричав він і, не чекаючи пояснень, почав нещадно махати на мене віником, проганяючи з дому. 

Маленька, бідолашна я намагалася щось пояснити йому через ковбасу, але це звучало як приглушене мукання корови. Кинути на підлогу делікатес було б святотатством, тому я прийняла рішення стратегічного відступу крізь відчинене вікно. Як на зло, мої лапи знову заплуталися і я з гучним «бух!» приземлилася в ту саму кучугуру снігу, з якої нещодавно вилізла. Ковбаса, на щастя, залишилася зі мною та не постраждала.

Від образи на моїх очах з’явилися скупі сльози і я витягнула з рота смачний кляп.

— Що за безсовісний дід! — випалила я, обтрушуючи сніг із пухнастих боків. — Рідну онуку віником! Власній дитині пошкодував нещасного кільця ковбаски! Я тут, можна сказати, заново народилася, копита замість рук маю, голодна як цербер, а він... він мене як килимок приліжковий відлупцював!

— Санто…? — шоковано витріщився він на мене й почав виправдовуватися, ховаючи віник за спину. — Звідки ж я знав…? Ти ж зовсім не схожа на себе… Як я мав тебе впізнати…?

— По очах! По моїх величезних очах, якими я дивилася на ковбаску!  — ображено викрикнула та схопила її знову зубами. Потім закинула сумку на спину і вскочила на мітлу, подумки продовжуючи тираду. 

Голодний живіт нарешті перестав бурчати, бо половина ковбаси вже зникла в моєму роті прямо в польоті. Ніколи в житті не підніму віник на Какао! Хай краще всі мої запаси з’їсть! Чим ось так, як він мене… Безсовісний дід!