Жорстока відьма

Хто ж знав, що з висоти альпачого польоту дім татка виглядатиме як величезна відгодована курочка, яку так і хотілося з’їсти? Від думок про голод зводило шлунок і смачний запах із сумки  аж ніяк не допомагав відволіктися на щось інше. Тому я сподівалася швиденько нагодувати пса і полетіти далі, щоб щось поїсти. 

— Мармеладко! Маленький, я вдома! — гукнула я, спокійно опускаючись на мітлі вниз. 

З-за рогу будинку висунулася перша голова. Потім друга. А потім і третя. Мій любий триголовий цербер сонно завмер та кліпнув. Його шість очей сфокусувалися на мені з такою інтенсивністю, ніби я була не господаркою, а величезним біфштексом з ніжками. Й варто було мені здивовано завмерти, як він кинувся в мій бік, а я побігла на чотирьох лапах від нього.

— Смакота-а-а-а! — прогриміло за спиною, а мене мало серце не стало від цього звуку! 

Це ж треба таке! Моя маленька булочка! Моє щастя на ніжках! Посміло! Мене! Переплутати зі святковою вечерею! Та як він посмі-і-ів! Я ж йому сумнівні кісточки з пащеки витягувала! Я ж його від бабусі захищала, коли він ялинку погриз! Я ж йому з-під хвоста дощик святковий витягувала, який не перетравився!  А він!

Тупіт лап за спиною нагадував землетрус. Я так відволіклася на свої роздуми, що не помітила як одна з лап зашпортнулась за камінець на подвір’ї й моя нещасна альпача тушка звалилася прямісінько в кучугуру снігу. Три мокрі носи зачмихали наді мною, обливаючи слиною. І я вже ображено заплющила очі, прощаючись із життям, какао та не з’їденим тортиком, як Мармеладка почав... ритися в моїй сумці. 

— Ненавиджу магічні сумки…! — проскиглив пес, жалібно дивлячись на мене своїми очима. — Що за винахід такий, який божественну курочку перетворює на сухий корм якийсь… От як так можна, Санто…?

— Ти…впізнав мене? — здивовано кліпнула очима. Моє пузо, яке з ранку не бачило нічого, крім того нещасного ковтка какао, видало таке гучне буркотіння, що Мармеладка навіть присоромлено завмер. 

— Ще б пак! Як же ми могли не впізнати господарку? — здивувався він, нюхаючи одним з носів сумку й натякаючи, що вже час вечеряти. 

— А його тоді ганяли за мною…? 

— То ж ти чкурнула з нашими курочками… А якби ти їх віддала комусь? Ми, між іншим, весь вечір тільки її й чекали! — відповів пес. — Голо-о-одні. Неща-а-асні… Точнісінько як ти. Тому не томи, відьмо! Діставай вже наші курочки…

— Безсовісний ти пес, Мармеладко! — буркнула, дістаючи подарунок й віддаючи кожній морді улюблене блюдо. — Я тут страждаю в образі альпаки, голодую, а ти мене ще й бігати змушуєш на цих чотирьох лапах! І як ви не заплутуєтесь в них…? 

— В нас хороша мотивація… — пробубоніла одна з морд, відриваючись від вечері. — А ти чого зефір нагадуєш? Хотіла, щоб ми тебе пооблизували?

— Боже збав! У вашій слині можна втопитися… — згадала, як він маленьким обожнював мене облизувати, а я потім весь одяг викручувала від слини. — То все невдалий експеримент… Їжте… Їжте… А я полечу далі…

— Голодна…? — звів на мене погляд цербер. — Як же так можна, на Новий рік голодною? 

— Нічого, я дорогою поїм… А ти дивись-но мені! Будь чемним! А то бабусі пожаліюся і та посадить тебе на безкурочкову дієту!

— От як же можна так погрожувати?! — обурився пес, завиваючи на весь двір. — Без курочки! На свята! Жорстока ти відьма, Санто! 

— Не треба було мене лякати… — прошепотіла собі під ніс та забралася назад на мітлу.

В животі все ще бурмотіло і я пошкодувала, що не відхопила в Мармеладки хоча б золотавої скоринки від запеченої курки. Можливо тобі було б не так образливо.