РОЗДІЛ 30. ДЖЕРЕЛО ЖИТТЯ

30 березня 2019 року

«…У темряві нічній при світлі думки,
Він в багряній мантії творив,
На голові – ковпак фригійський –
Був у того, хто вільно жив,
Постійно бувши у неволі:
В його покоях царювала мла –
Лиш світло свічки мерехтіло в долі,
Як серед бурі іскор маяк,
Живучи, говорячи про роботу,
Де з почуттям найбільших дум,
Опредметнював Вів'єн у благоті,
Тимчасовість образів, що розум,
Його із трепетом розставив,
На білій фарбі полотна,
Надавши їм форму, грань, оправу,
Й душу, що була жива.
Видобувши з хаосу згоду,
Видобувши з бурі шибумі,
З премудрістю Еклезіаста,
Відтворив образи, споріднені,
Що були лишень Заповітним –
Для погляду всякого в ту мить,
Що обдарував би непомітним,
Його живим диханням око,
Вів’єна лик був неконкретним,
Зважаючи на те, що в суть вдивлявсь,
У квітів сузір’я незліченних,
Що створювали п’єдестал.
Спиною обернений до люду,
Він рід Адама прославляв –
Великих дум громіздку груду,
У вишук скульптур утворив.
Майстерно рухаючи долонею,
Точеною немов Топсі кістка,
Він наділяв порожнє кров’ю,
Якою було фарб гроно –
Замастивши полотно, одяг, руки,
Палітрою фарбою земних,
Залишив чистими віадуки,
Що несли думки, почуття, вірш:
Не руки ж творять сюжети,
Не пензель творець є ідей –
Вони є породження, діти,
Душі й свідомості кровей.
У руках гойдаючи нот палітру,
Де хаотична фарб суміш,
Він пензель поїв, а потім до пюпітра,
Із почуттям виливаючи зарозумілість,
Її урочисто він кликав,
Щоб здійснила пісню сердець,
Усіх тих, хто живий, і тих, хто згинув,
Явивши призначення днісь.
Не всякий той хаос, хаос фарб,
Означає хаос дум –
Часом у непривабливості гримаси,
Гармонії більше, ніж у снігу,
Найчистішої свіжості вигляду.
Творить він дерево і на ньому,
Вельми глибоко й поетично,
Народжує яблуко з черв’яком,
А також плід пурпуровий, чистий –
Пізнання деревом натхненний,
Вів’єн, проформи дух очистивши,
Створив, як бачив, хід часів:
Найперший плід був непоказний,
Квітів болотяних, із середини,
Черв’яком об’їдений плямистим,
Де черв’яком були всі гріхи –
Другий же плід, чий лик пурпуром,
Матерії живої сіяв,
Являв собою партитуру,
Всіх чеснот фрактал.
Ще мить… пензель… фігура…
І білий голуб вмить живе,
На дереві тому – із жадобою Амура,
Гніздо любові він томно в’є,
Біля ніжних, солодких, чистих яблук…
Секунда… ворон тут кружляє!
Рабів не спокушає диявол,
Його гниле не манить –
Він спокушається лиш плодом,
Що чистий душею, немов осмій:
Немає в сущому світі тут народу,
Чиїх не торкнувся диявол косма!
Пензель змієподібний виводить,
За образом інший сюжет –
Добро зі злом боротьбу заводять:
Одвічної битви новий цвіт!
Той самий пензель, що зло малює,
Виводить повільно добро –
Те саме полотно, де зло бенкетує,
Містить доброти зерно.
Але не полотна, аж ніяк не фарби,
Визначають, ким їм бути –
Зображує муки й ласки,
Лиш той, хто покликаний тут творити!
Не створюють інструменти,
Великих образів печатку –
Їх створюють перманентно,
Лиш думок, почуття благодать,
Початок чий тягнеться з лагуни,
Джерелом якої життя,
З’являється в долі підмісячній –
А що для кожного є сенс,
Цього явища багатострунного,
Вирішує тільки лише він сам:
Тим самим створюючи миттєво,
У своїй душі чи пекло, чи храм…»

Закінчивши свої вірші, ідею та образи для яких Бертран Крепо позичив із небезізвестного акварельного зображення свого друга художника Крістофа Венсана, той двадцятичотирирічний поет квапливо наблизився до вікна – Рабат ряснів: сьогодні сюди прибув зі своїм візитом Папа Франциск – для багатьох у цьому місті той візит був джерелом життя.