РОЗДІЛ 29. КІЛЬКА РЯДКІВ

29 березня 2022 року

«Сьогодні Морфей підніс мені на сніданок і справді незвично солодку плоть унікального сну: в хвилини перебування в тому стані моя сутність вельми природно розташовувалася на високій трибуні, на зразок тих, з яких промовляли свої промови одні з найвправніших у цьому світі ораторів, перед незліченною кількістю людей, де з особливим натхненням декламувала вірші якогось, здавалося б, давним-давно забутого моїм розумом, безумовно, великого, враховуючи глибину його максим, поета – ці кілька рядків були втілені в таку словесну форму:

«Злощасні Землі народи,
Коли ж вам уже збагнуть:
Без порозуміння – свободи,
Вам у світі тому не здобуть?!
Американець б’є британця,
Британець той годить мерщій,
На помсту випустити з ранця,
Залізної плоті аконіт.
Індієць прагне індійця,
Із власної землі вигнать –
Невже у світі місця мало,
Щоб всім у спокої мешкать? –
Так думав всякий філософ,
Чий уділ – думати й писать:
Його уста – серпи та коси,
В руках – перо та «благодать»! –
Та що ж писать про людину,
У ту саму мить… о, так!.. тоді,
Коли з небес струмують ріки,
Далеких атомів: Зоря,
Гординею чуйною спалахнувши,
Прогнала зі своєї країни,
Своїх побратимів – старших, менших –
Обравши долю темряви…»

Але хто ж, який же поет написав ці рядки? Я точно, точно знаю його ім’я, нехай воно вкрилося в моєму розумі й у моїй свідомості курною пеленою проведених серед хвиль та звітрення побуту років, що мимоволі і в той же самий час навмисно всипали мою сутність після тієї самої пори, яку іменують всякі представники людського роду «юністю». Моя пам’ять уже не та, що була раніше, і виною тому – час-тиран: двадцять сім років свого життя я витратив на томні, але не темні роздуми, бесіди й антимонії із самим собою – можливо, саме з цієї причини в той самий час, коли багато моїх однолітків віддаються радощам і тяготам сімейного життя, я потопаю в пошуках чогось сакрального і священного для мене… чогось, що здатне наблизити мене до істини, а відповідно й здатне надати мені можливість уздріти те, що приховано для багатьох? Але навіщо мені ця істина? Чому я бажаю бути не з усіма? Навіщо мені бачити там, де багато хто не бачить? Тільки лише для того, щоб найбільш зухвалим чином виділитися серед усіх, тим самим уособлюючи собою, на думку більшості навколишніх, гордий і пихатий лик Люцифера? Ні! Моєю метою аж ніяк не була вигода і вже тим більше – розвага: в ім’я реалізації власного призначення, яке до теперішнього часу було не відомо мені, я несамовито жадав здобути те, що здобути в цьому світі було неможливо – необхідно визнати, що у мене це вельми успішно виходило… З кожним днем, немов мускулатурою, все більш і більш обростаючи сокровенними знаннями, моя сутність нічого так не бажала, крім як безустанно, з яскравим і томним красномовством, щиро говорити – говорити з навколишнім безмов’ям, а із самим собою всіма голосами, будь то Лафонтен чи Бернс, усіх існуючих, що існували перш і не існували ніколи людей: безмов’ям я відкривав цьому світу унікальні, незвідані істини – устами ж, те чи інше говорячи, я нічого не підносив йому в дар… Палаючи у пломені власних терзань і мучень, я колихався з боку в бік, нібито тонкий очерет, чия плоть, у силу відповідних обставин, мимоволі піддається грубому впливу вільновідпущеного вітру – моя сутність одномоментно, одночасно несамовито бажала зупинити, припинити серед меж моєї свідомості ті пошуки і найретельнішим та найстараннішим чином продовжити їх: у ці хвилини мені вдалося певною мірою осягнути те, що значить бути, існувати і жити жінкою – що значить перебувати у постійній непостійності і в безсумнівних сумнівах… І все ж, можливо, мені слід було залишити ці пошуки? Навіщо мені ці вірші давним-давно відданого забуттю моїм розумом автора?.. Ні! Я не можу припинити шукати, бо… бо ці кілька рядків, немов випалені на металі гострим полум’ям «мене, текел, фарес», немов висічені на розеттському камені, безумовно, вправним різцем унікальні письмена, були чомусь, а вірніше для чогось, створеним Всевишнім у моїй душі наріжним лейтмотивом усіх минулих, починаючи з миті мого пробудження, теперішніх і наступних годин життя моєї воістину двоїстої сутності…