РОЗДІЛ 28. ДРУГЕ ПРИШЕСТЯ

28 березня 1972 року

– І все-таки, дорогий дідусю Фредеріку, прошу тебе, дай же мені відповідь на питання, що безперестанку терзають мій розум і моє серце, вельми цікаві, на мій погляд: хто такий Бог? хто такий Ісус? хто з них є справжнім Богом? чому й за що помер ця людина чи ж Бог? чому вже так багато часу після того, як він помер, а про нього все продовжують говорити, на відміну від багатьох тих, хто вмирає… їхні імена й слова віддаються забуттю? хто такий диявол? хто такий Люцифер? чому, коли мої друзі говорять слово «Бог», їхні батьки роблять їм зауваження, а коли вони говорять слово «диявол», їхні батьки не звертають на це уваги? чому нас із перших днів нашого існування примушують відвідувати церкву? хіба я роблю щось погане тим, що я туди не приходжу? Я ж слухаюся своїх батька й матір, слухаюся вас усіх і намагаюся не грішити – чим же я чиню погано? – вкрай натхненно, із щирим інтересом, безперестанку промовляв у бік свого шістдесятирічного дідуся Фредеріка Внесена його блакитноокий дев'ятирічний онук Флорентин у ту саму годину, коли вони, перебуваючи на суттєвій відстані від цивілізації, серед безкраїх просторів природної, первозданної природи, з унікальною глибиною дивилися кудись удалину, споглядаючи у відповідні миті при цьому не тільки лише події минулого й майбутнього, але й, що найбільш важливо, події сьогодення.

– Мій милий Флорентине, Бог – це… це любов, яка закладена в тобі… любов по відношенню до цього світу й усього живого… чим більше в тобі любові, тим більше в тобі й Бога, мій добрий хлопчику… Бог – це те, що всередині тебе… це твоє сприйняття навколишнього світу й дійсності… це те, яким ти бачиш цей світ! Твоя ж віра, віра в Бога, а відповідно й у все, що є й чого немає, – це так чи ж інакше факел, що струменіє полум'ям, який ти можеш… я не кажу повинен або ж зобов'язаний!.. пронести крізь темряву цього життя й крізь морок цього світу! Віра – це єдине, що може й здатне освітлювати весь твій шлях протягом усього твого життя… без віри ти можеш іти, але йти ти будеш наосліп… або, що ще гірше, будеш ведений іншими…

– Дідусю Фредеріку, а мені говорили, що Бог мешкає на небесах, він далеко від нас, але при цьому він визначає, кому буде добре, а кому буде погано… Як це можливо?

– Таке стверджують тільки лише ті, кому невідомий Всевишній, – ті, для кого Бог є чимось відчутним і матеріальним…

– А як він може бути одночасно й у церкві й на небесах? А ще мені говорили, що він знаходиться на хресті…

– Милий Флорентине, Бог усюди, він із тобою скрізь, бо він частина тебе – ти можеш зустріти його всюди: і в церкві, і вдома – і вдень, і вночі… у дійсності й навіть уві сні! Там, де ти, – там і Бог! Але не всюди, де Бог – є ти…

– А чому він знаходиться на хресті? Хто його зрадив? Чому він не врятував себе, якщо знав, що загине, – хіба він не знав занадто добре своє століття, століття, у якому він жив, а також ті місця й тих людей, серед яких він мешкав?

– Його звинуватили в пороку тоді, коли він робив добро: багато хто з тих, хто звинувачував, дорікав і ганьбив його в останні хвилини, ніколи не чули його промов і проповідей, вони не відали про ті добрі справи, які він звершував, проте ж у ту саму мить, коли його обмовили, осквернили його репутацію печаткою брехні, багато хто заговорив про нього – як бачиш, мій милий хлопчику, у добра набагато більш тернистий шлях, ніж у зла: зроби тисячу добрих справ і про тебе ніхто не згадає, але як тільки ти оступишся – порочні язики здійснять над твоїм єством обмивання отрутою… Чому ж він не врятував себе? Він не бажав бути в цьому світі молотом, а тому й став у ньому ковадлом – нейтралітет для нього був неможливий, бо ціна його, можливо, найдорожча в цьому світі: той, хто дотримується нейтралітету, найбільше ризикує втратити все… Його зрадили… і ціною цієї зради стали кілька тлінних й ефемерних срібних монет: вічне життя оцінили в суму, яка не здатна була дарувати навіть упевненість у завтрашньому дні… Мій милий хлопчику, запам'ятай раз і назавжди… багатство, яким шляхом воно не було б знайдене, завжди, воістину, завжди пов'язане з пороками й злочинами, якщо не прямо, так, безумовно, побічно… Як бачиш, якщо в цьому світі вороги чогось бажають, то вони домагаються цього будь-якою ціною, у тому числі, що найбільш поширене, чужими руками… Усі ті, хто перебував у ту годину на Голгофі Христа, усі ті, хто дивився тоді на його страждання, на те, як він іде, так і не усвідомили, свідками якої саме події вони були – ні, не смерті Христа, але його народження за допомогою зародження віри: дивлячись на смерть, вони не бачили народження – радіючи смерті, вони не відали, що незабаром будуть цій смерті сумувати. Дивлячись на оболонку того, що відбувається, вони не бачили того, що приховується під нею: на їхніх очах відбувався процес зародження нової моди – моди на обожнювання людини й олюднення Бога…

– Наклеп… зрада… але хіба це не були всього лише чиїсь слова? Мій однокласник нещодавно подібним чином обмовив мене, проте ж він не зміг довести мою провину фактами й аргументами, а тому я не був притягнутий до відповідного роду відповідальності… То чому ж тоді Христос був засуджений? Його, на відміну від мене, судив не шкільний учитель, а суддя, якому були відомі закони й який був надзвичайно обізнаний у них…

– Чи знаєш, милий Флорентине, у деяких випадках достатньо й одного слова, щоб занапастити життя справді доброчесної людини, а іноді й тисячі слів буде недостатньо для того, щоб викрити злочинця…

– Але чому ж, чому ж суддя не захотів, не зміг судити того справедливо?