РОЗДІЛ 27. ТЕМНИЙ ЛІС

27 березня 1945 р.

Пітьма оточувала нас – кожен наш крок був спрямований у невідомість, у морок, але ми не могли не йти, бо таке було наше призначення: усе далі й далі заглиблюючись у безодню темряви, ми й не здогадувалися про те, скільки ще нам необхідно йти для того, щоб досягти визначених нам волею, більш владною, ніж наша, бойових завдань – ми, два солдати корпусу 20-ї армії США, я, Джордж МакГі, і мій бойовий товариш по зброї, Еміл Лоусон, перебуваючи в надрах темного лісу біля підніжжя Вісбадена, а відповідно анітрохи й не бачачи очі, вуста й міміку одне одного, безперестанку, за допомогою безмовства, вели глибинний у своїй чуттєвості й сакральності діалог між нашими душами й серцями: ледь помітно для людського слуху пересуваючись і просуваючись у цій темряві, ми, здавалося б, були подібністю якихось лісових духів – до чого ж ми помилялися, анітрохи не розуміючи того, що ми були звичайними, нічим не примітними людьми! Хаотично гостра й груба лісова матерія часом залишала на наших обличчях і руках відбитки власного явища – ці подряпини були неглибокі порівняно з тими, які залишали в наших серцях наші почуття, а в наших умах наші думки: я, Джон МакГі, і двадцятичотирирічний Еміл Лоусон у даний час вкрай зневажали належну нам людську форму, людську плоть, людський образ – це всього лише матерія, яка, до того ж, не була досконалою.

Не краще роздумували про нашу плоть і ті самі офіцери, які, жодним чином не здогадуючись про те, якого саме масштабу історичні події нині відбуваються перед їхніми очима, вкрай прагматично, меркантильно й жорстоко посилали нас на вірну загибель – за кілька грамів залізних брошок, що будуть прикрашати їхні мундири серед незвичайно вишуканої, але не здатної бачити, публіки, вони готові були занапастити тисячі, сотні тисяч ні в чому не винних, за винятком свого вибору, у тому числі й стосовно виборчого права, наївних людей…

Перебуваючи всього лише в кількох дюймах від вологої землі Вісбадена, безперервно вдихаючи її терпкий і, здавалося б, цілком наповнений життям у своїй неживості аромат, моє єство найбезпосереднішим чином, якнайглибше осягає, що земне життя – життя тимчасове: життя ж після смерті – це початок вічності – нехай ця вічність буде в пеклі чи ж у раю. У всякому разі, після смерті й починається наше справжнє, дійсне, вічне життя… а тому чи є сенс тут щось творити й руйнувати, накопичувати багатства чи ж і зовсім продовжувати свій рід? Ми ніколи не будемо в наших нащадках – із втратою фізичного життя, ми знаходимо духовне звільнення, а відповідно й залежність від усього матеріального: одна душа не може бути у двох тілах одночасно, як не може одне дерево виростати у двох різних просторах земної кулі…

Багато хто з нас тут, в армії США, у Вісбадені, були тільки лише тому, що той структурний підрозділ, армія США, здатний був повною мірою забезпечити їх хлібом та одягом, нехай кожен день за цей хліб та одяг вони й повинні будуть ризикувати власним життям – там, на іншому континенті, для того, щоб забезпечити себе їжею й одягом, їм варто було так чи ж інакше трудитися, бо ніщо не здатне виникнути з нічого: нехай тут він і ризикує власним життям, проте ж він не трудиться в загальноприйнятому розумінні цього слова, на відміну від того, хто там, анітрохи не піддаючи своє єство певному ризику, повинен здійснювати відповідного роду дії для того, щоб задовольнити фізичні потреби свого організму… Незважаючи на однакову військову форму, ми не рівні й це необхідно визнати – у когось із нас більше впливу й влади, а в когось менше: зброя в нас однакова й форма теж…

Спалах світла! Темний ліс на кілька секунд став світлим – снаряди наших супротивників на кілька секунд розірвали пелену пануючого тут мороку: незважаючи на те, що ці снаряди несуть смерть, у ту ж саму годину вони несуть і світ – цього не можна заперечувати, бо це природні фізичні закони. Цей світ воістину парадоксальний у своїй однозначній визначеності!.. Не все хороше в цьому світі несе світ – не все, що несе світ, є хорошим! На кілька секунд, у момент спалаху світла, нам здалося, ніби ми усвідомили, куди нам необхідно йти, а тому й зорієнтували наші цілі відповідно до навколишніх нас обставин та умов – я кажу зорієнтували, але не визначили, бо кілька секунд не здатні визначити вельми хитромудрі завдання й установки…

Морок! Хіба всі ми, люди, які через щось у даний час воюють одне з одним серед меж цієї планети, не перебуваємо нині в мороці? Хіба відомий нам наш шлях, якщо щохвилини ми знищуємо сотні, тисячі собі подібних? Хіба рухає нами в ці хвилини справжній голос людини – голос, у якому несамовито струменіють барвистими потоками нотки голосу нашого Творця? Більшість людей не бажають чути його, керуватися ним і, що найбільш важливо, вірити йому – вони не визначають власне майбутнє, а тому його єдиним принципом руху є свавілля: той, хто слухає своє справжнє єство, свого Творця, а відповідно й той, хто здатний і вміє бачити, неодмінно, незалежно від часу й обставин, незалежно від глибини й якості мороку, який його в ту чи ж іншу годину оточує, завжди знайде світ, бо шлях його, нехай він тимчасово й розташовується серед мороку, і є шляхом світла – але як же дозволити Творцю, Всевишньому говорити в собі? Для цього необхідно осягнути основи Всесвіту, а також, цілком довірившись Вседержителю, інтуїтивно прислухатися до всіх наявних у твоєму житті сигналів, символів і знаків – Господь завжди буде посилати тобі поради й підказки: побачити й осягнути їх або ж, через своє невігластво, не зрозуміти їх, проігнорувати, не побачити – кожна конкретна людина здійснює власний вибір…