РОЗДІЛ 25. ЕДЕМСЬКИЙ САД

25 березня 2019 року

Поглянувши на небо, він побачив,
Свинцем, пролитим часом, що був, –
Лазурний там відтінок вицвів,
Лиш слід, рубець собі лишив.
І ось, наблизившись до сливи,
Жульєн із сумом відтворив,
В лакунах пам'яті глибинних,
Ту саму мить, що день являв,
Його велике натхнення,
Створити цю ось матерію –
Той день був днем виникнення
Того діяння, що «любить»,
Нерідко люди іменують:
Чи недавно? Чи сорок літ назад,
Його тремтячі губи,
Плеснувши пристрасті аромат,
На ніжний слух юної актриси,
В очі прорекли: «Любов!»,
Тим самим почуття проявивши,
Що в своїй солодощі несли біль!
Взаємність у голосі знайшовши,
Що юним був і кожен тремтів,
Жульєн, захват душі прорікши,
Багатшим, ніж Сарданапал,
В мить ока утворився:
Так, увечері, в запалі насолод,
Якими душею томився,
Він заклав Едему град,
Де перший камінь був любов'ю.

До другого дерева підійшовши,
До його оголеного узголів'я,
Він нахилився, проводячи,
Рукою по гілках, що кров'ю,
Подихом персика дрімали, –
Дивлячись у цю сірість із болем,
Згадав роки, що минули:
Свою безтурботність молоду,

«…Неспішною ходою тремтячою,
Сивий Жульєн ступив у свій сад,
Що створений волею творчою, –
У всьому тут правив свій уклад.
Позбавлений зелені й кольору,
Позбавлений солодких плодів,
Він був для всякого поета,
Метафорою кінця годин,
Що призначені нам у житті, –
Без листя-почуттів засуджені,
Ми перебуватимемо напередодні тризни,
Хоч і душі не позбавлені:
Причин тут немає для докору –
Це переддень великої весни,
З визволенням від трагізму,
Що сіє смуток вихід зими.
Тут немає птахів і немає співу,
Вони відспівали тут давно,
Земного щастя насолоду,
Що повільно, чий дах є труна,
Спускалося в терни могили,
Де сотнею тяжких кілограм,
Буде оповите настилом,
Клопотів земних і тлінних ран.
Що пістрявіла ніби світанок,
Як персик цей, що рідну,
Досі втратив життя мідь;
Солодкі плоди своїх учинків,
Нехай гілки персика порожні,
Але пам'ятав смак він їх на зубках,
Його не змиють хвилі-дні…
Тоді згадав він про морок,
Що був реальності каркас,
Коли почув він про рак –
Його діагнозі в той час…
Покірність із життям утрати,
Виникши тридцять років тому,
У душі Жульєна без проклять,
Породила товстостінний холод,
Але іскра тонка надії,
Яку вселяв лише Бог,
Обігрівала кожен день неспішно,
Що вмертвити ніхто не міг.
І так, у молінні, день за днями,
Створюючи сакральний цей обряд,
Він зцілив себе словами,
Надією яскраво що пістрявіють!
На славу цього спасіння,
На славу Бога, він у тиші,
Дав дереву цьому народження,
Його Надією назвавши.

Ступивши до третього з саду,
Що був яблунею в роках,
Залишив він цілування холодно,
На сірих зношених гілках –
Рукою тремтячою білосніжною,
Являючи почуттів колишніх витік,
Розчісував він гілки ніжно,
Що були грубі, як народ,
Який навмисно мучений владою,
Шляхом відсутності пиття,
Коли горить той спраги пристрастю,
В ім'я власного буття.
Він згадував, як жив доти,
Як двадцять років тому,
Зраджений усіма, він у неволі,
Рахував у розумі хвилин-солдат,
Що вартують наш час, –
У проступку тяжкому винен,
Нехай і свідчень було тягар,
Перед Всевишнім акуратно,
Жульєн душею своєю не був:
Усі відвернулися від нього,
За винятком лише вірної,
Дружини, яка вірила в того,
Хто щирий був перед Богом –
Пройшли миті, дні минули,
Як почуттів найгостріших досі тривога,
І докази знайшли,
Що в злочині звинувачений,
Був невинний, був чесний.
Зраджений усіма, не страчений,
Він силу віри відчув!
І посадив він древо віри,
Що яблунею його назвали –
Джерело життя без химери,
Лише у вірі серед просторів землі.

Потім, прийшовши до кипариса,
Що зеленів десяток років,
Він зронив сльозу, що чистою,
Була – і навіть сонця світ,
До подібної чистоти лукаво,
Приревнував би: втемні,
Коли загинула добра вдача,
Найніжніших почуттів його дружина,
Він посадив це древо смерті,
Що вічною зеленню манячи,
Було мертвішим за ті, що перш,
Свинцю сірішим були тлі –
Його назвав Жульєн Смиренням.

Неспішно в руки заступ взявши,
Він побажав явити народженням,
Хвилин останніх карнавал.
Рухів, ще рухів…
Він знесилено впав –
Яке ж він бажав творіння,
Тут створити? Серед дзеркал,
Картин минулих і далеких,
Після смерті він своєї блукав,
Свій образ куштуючи біля багатьох,
Хто це життя з ним проживав, –
Те було місце сад Едемський:
Спогадів дивних рай,
Де серед зелені дозрілої,
Блукати, хто вірив усім, безкрай…»

Написавши останнє слово в тому вірші, двадцятичотирирічний письменник Емерік Фонтен, тяжко зітхнувши, в ім'я відпочинку свого надзвичайно запаленого розуму й не менш збудженого серця, через відчувані думки й почуття відповідно, досить квапливо увімкнув одну з новинних передач, де компанією Apple була представлена нова продукція – тією самою компанією, головним чином і символом якої був відомий плід з едемського саду.