РОЗДІЛ 24. МИСТЕЦТВО ВІЙНИ

24 березня 1944 року

Йшов п'ятий рік війни, а мені, двадцятисемирічному французькому художнику Ежену Лепетьє, здавалося, нібито ця війна йде вже все моє свідоме життя – вона протікала в моїй крові, а тому я, проіснувавши чотири повні роки в межах війни, вже анітрохи не усвідомлював, що значить жити без війни і як саме жити без війни, незважаючи на те, що без війни я прожив двадцять три роки серед просторів того підмісячного світу: у ту саму годину, коли незліченна кількість представників людського роду на тому чи ж іншому фронті гинули зі зброєю в руках, я, французький художник, сотні разів гинув і народжувався у своїх картинах на своєму фронті з пензлем у руках – я був такою ж мірою далекий від суті, душі й духу війни, якою міське плебейство й провінційне селянство були далекі від роялістів, духовенства й аристократії під час пожежі Французької революції.

Незвичайно лунко дихаюча поруч зі мною, але не в мені, війна визначала тільки лише деякі формальні особливості мого справжнього існування, проте ж вона жодним чином не здатна була вплинути на наріжні принципи мого життя – їх не здатні розтрощити ні вогнемети, ні фаустпатрон, якщо вони дійсно мають невикорінну глибину, а тому й справді мають повне право іменуватися істинними і, що важливо, щирими. Я був всього лише дитя свого століття, дитя війни, дитя мистецтва…

Багато хто з тих, хто не інакше крім як досить свавільно зараховували себе до адептів культу Аполлона, зображали на своїх картинах справжню дійсність аж ніяк не такою, якою вона представлялася в ці хвилини, хвилини скорботи, злиднів і смерті, моєму єству справжньої – багато фактів навмисне приховувалися їхнім пензлем, а деякі ж, які ніколи не існували, усвідомлено додавалися в їхні полотна: у цьому вони істотно нагадували мені більшість нині процвітаючих істориків, котрі, керуючись певними цілями, навмисне позначали, визначали й змальовували події, що відбуваються, такими, якими вони ніколи не були.

Я не був таким, як вони – дещо видозмінюючи образи, я ніколи не видозмінював дійсність: коли я бачив бездомного, безробітного жебрака, який у даний час із тремтячими руками збирав осколки від снаряда, що недавно розірвався, для того, щоб знайти хоч кілька монет для придбання незначної кількості грамів черствого хліба, я не змінював суті зображуваного явища, але надавав йому уявне вбрання й неіснуюче обличчя – моє єство не бажало зробити вічними муки й без того безперервно терзаної життєвими перипетіями людини. Мій пензель не бажав вкладати особливі, сакральні, священні смисли в те, що й так спочатку було переповнене нескінченною кількістю ідей: у свідомості істинно зріючої людини питання не могли не виникнути самі собою, безпричинно – чому він бездомний? чому він безробітний? чому він жебрак? чому на вулиці війна?

Чимала кількість людей шукали в моїх полотнах приховані образи й послання – вони шукали їх там, де їх не було: їм не підвладне було побачити їх там, де вони були. У цифрах, у числах і в обличчях людей, зображених на моїх картинах, вони шукали певні алюзії – із ретельністю й старанням сумлінного хірурга, що неспішно вивчає один з об'єктів своєї майбутньої діяльності, вони вкрай педантично досліджували кожен сантиметр, кожен дюйм моїх насичених життєвими образами творів: не відаючи суті й глибини мистецтва, вони ніколи не оцінювали мої твори глобально, віддалившись на нескінченно далекі дистанції від них… або ж і зовсім їх ніколи фізично не бачачи – хіба не найкращими картинами в цьому світі є ті, які ти ніколи наживо не бачив, бо той, хто бачив, тим самим уже обмежив своїм сприйняттям і свідомістю те, що було перш для нього нескінченним? Багато хто зневажав мене за подібного роду думки – у ці миті я відчував себе як ніколи щасливим.

Безчуттєві люди безупинно твердили мені про почуття. Вони анітрохи не здогадувалися про те, що сіра сувора реальність рясніє, палає хаотичною строкатістю своїх нескінченних фарб – вони бажали, щоб я оживив цей сірий світ за допомогою думки й почуття, де інструментами будуть ілюзії й фантазії: хіба не оживила Мері Шеллі неживе? Так і я, на їхню думку, повинен був, створюючи те, що дещо відрізняється від справжньої дійсності й реальності, оживити якісь образи, які за своєю природою є не зовсім живими.

Але для чого призначена у своїй істинній суті творчість? Відповідності зримій дійсності чи ж відповідності незримих думки й почуття? Що є більш істинним із погляду творчості: холоднокровно перемалювати неживе пляму фарби чи ж чуттєво вилити на полотно фарбу, дарувавши при цьому тій плямі життя саме таким способом, яким воно його й набуває в дійсності? При цьому що перше, що друге можливо зробити з унікально відточеною майстерністю…

Зараз, створюючи чергове своє дитя, зараз, дивлячись на обличчя ефемерно прохідних повз мене людей, я почасти усвідомлюю священну природу цього підмісячного світу, людського суспільства, а також конкретних людей, що кудись незмінно прямують, – почуття так само перетворюють обличчя людини, як вітри, вода й сонце земний ґрунт.

Ось перед моїми очима виникла юна дівчина. Якою ж мені її зобразити? Такою, якою вона є? Чи ж мені варто змінити їй вигляд, вбрання й вік? Але… її дійсний, грубий через життя серед меж війни образ є в даний час менш чуттєвим, ніж той, який нині представляється в моїй уяві, – образ милої й ніжної дев'ятнадцятирічної Александри: проте ж хіба серед меж війни в дійсності ти зустрінеш ніжний і милий образ кого б то не було? Хіба це не обман? Хіба це не брехня? Чим же я відрізняюся від тих, кого я зневажаю – від тих, хто зневажає мене? Але… але я скутий обітницею – зображати її у своїх творах всюди, де одним з образів є жінка: судячи з усього, серед цього сірого хаосу я повинен буду зобразити якусь світлу пляму!