РОЗДІЛ 23. ГЛАДІАТОРСЬКИЙ ПОЄДИНОК

23 березня 2003 року

Будучи народженим вільною людиною, у даний час я був полоненим римським рабом. Ця цивілізація, цивілізація Риму, не тільки лише пограбувала мій дім і викрала моє майно, але що куди більш значуще – вона знищила мою свободу й сім'ю. З якої ж причини вона вчинила зі мною й подібними до мене таким чином? Хіба моє життя, що протікає за сотні кілометрів від центру цієї порочної імперії, якимось чином чинило якийсь опір вільному існуванню римлян, хіба моє життя, що зародилося й справді на чималій відстані від Риму, створювало всілякі перешкоди життю римлян? З якої ж причини вони поневолили нас і знищили наш спокійний і мирний побут? З якої ж причини ми, народжені вільними людьми, ми, народжені такими ж жінками, із плоті й крові, якими були й жінки Риму, повинні були стати слугами й рабами римлян? Тільки лише тому, що вони володіли силою? Але що ж тоді відрізняє їх від звичайних тварин, адже в природі повсюдно панує право сили, але не сила права?..

Рим! Вперше опинившись серед меж цього міста, нехай і будучи скутий сталевими прутами, моє єство істотно осягло суть тієї столиці, можливо, однієї з найбільших у своїй ницості цивілізацій – вони самі створювали собі богів і самі ж їх скидали, з бездушного каменю вони створювали найгеніальніші витвори архітектурної думки, кожен сантиметр яких мав винятковий дух, а в своїй сукупності унікальну душу, вони, перебуваючи в стані свободи, були ще більш зневаженими рабами, ніж я: вони були рабами похоті, забобонів і пороку – у цьому місті, починаючи від його першого будинку й закінчуючи останнім, усе було просочене духом пороку, але цей порок був привабливий, він був вишуканий, він був пристрасний, а тому ще більш глибокий і непередбачуваний у своїх проявах.

Великі колони Риму нагадують мені громіздкі крони тих самих дерев, під покровом яких я виростав у далекій глушині цього світу – у цьому й був увесь Рим: він не приймав природу такою, якою вона була, – він руйнував її, щоб спорудити на її місці власну волю, власну думку й власне почуття. Тоги ж римлян нагадують мені про хвилі тих самих просторів, де я народився, виріс і жив, – у цьому вбранні й був увесь Рим: одягаючись у вільну тогу, він був обмежений і скутий, подумки й чуттєво – хвилеподібними оковами власноручно створених забобонів. Їхні величні мости, що з'єднують одні береги з берегами іншими, не здатні були об'єднати цих людей, бо кожним із них рухали тільки лише меркантильні почуття: жадоба багатства, влади, слави, фізичного задоволення – будучи римлянами, а тому, за їхніми ж власними словами, володіючи нетлінними принципами й винятковою гордістю, вони ніколи не були єдиними, бо в стані пошуку власних вигод не може бути ні союзників, ні друзів. Той же, хто не бажає це зрозуміти й прийняти, повторить долю Цезаря – у Римі не може бути друзів і союзників: у Римі всюди вороги – цих людей об'єднує тільки лише громадянство, проте ж аж ніяк не загальнонаціональні інтереси. І нас, вільних людей, вони поневолюють тільки лише в ім'я власної вигоди, бо жодна справді процвітаюча нація й цивілізація ніколи не захоче поглинути іншу – нації знищують аж ніяк не інші нації: нації знищують люди.

Мої уявлення, уявлення раба, безумовно, в очах римлян, надзвичайно відрізнялися від панівної тут дійсності – будучи річчю, я був людиною, а будучи людиною, я був річчю: кожен їхній вчинок, який пробуджував у їхніх душах захоплення, був зневажуваний мною – вбивство людини було для них рівносильне знищенню речі. Їм це було не зрозуміти, бо вони не були тими речами – вони іменували себе людьми. Їхні геніальні історики вихваляють велич власної нації, вони навмисно надають римлянам не притаманні їм чесноти, а також з певним умислом приховують притаманні їм пороки – переписуючи одну й ту саму картину, вони надають їй, як вони вважають, усе більш і більш витончені й вишукані маски, анітрохи не усвідомлюючи того, що перетворюють вони це полотно всього лише на хаотичну сукупність фарб, на громіздку, нехай і строкату, пляму: будучи ревнителями високих принципів, найбільш шанованим із яких ними є принцип свободи, вони, знищуючи свободу інших, досить грубим чином зневажають і зваблюють те, що з високих трибун іменують священним і сакральним, – злочини, які здійснює римлянин по відношенню до інших народів, не є в Римі злочинами, але при цьому добро, так чи ж інакше виявлене цією, вдосталь поораною хробаками порочних звичаїв імперією, іменується нею добром. Ця імперія побудована на суперечностях, а тому її доля тільки одна – загибель: колос, чиєю основою є глиняні ноги, нездатний витримати важкі випробування часів, що ніколи не дрімають.

Я, полонений Римом чоловік, римський раб, нині дивлюся в очі навколишніх мене людей – я бачу в них історію Риму: історію порочної доблесті й доброчесного гріха. В очах кожного з них я бачу Ромула й Рема, але ніколи не бачу я там капітолійську вовчицю, природу, яка дарувала життя цим людям, яка дозволила їм стати великими царями.

Ось ще мить, і подолавши хаотичну безліч вгодованих і худих вулиць Риму, подолавши незліченну безліч вгодованих і худих хвилин перебування в Римі, моє єство, несамовито захоплюючись тим самим видовищем, яке постало в даний час перед його очима, дивиться на невпинно бунтівний плебс – океан емоцій міститься в кам'яних оковах Колізею: це не може не захоплювати навіть мене, жителя первозданної плоті існуючої природи. Колізей! Велична споруда! Купа гармонійно скроєних каменів! Велич Колізею укладена не в ньому самому, вона укладена в людях, які його створили, незважаючи на те, що ці люди в моїх очах злочинці! Калейдоскоп аналогій, образів і спогадів проноситься в моїй голові, немов стрімка річка з споріднених моїй плоті місць – у Римі холоднокровний і бездушний навіть Тибр…