РОЗДІЛ 22. СПОВІДЬ ВІТІЇ

22 березня 1997 року

«Дорогий Вів'єн! Сьогодні, в день, коли я спостерігаю на небі одну з найбільших у своїй унікальності вселенських подій – рух, даність, явище і слід комети Гейла-Боппа – моє єство з особливим сумом роздумує про той самий слід, який залишиться після нас, коли зі стану динаміки ми перейдемо в стан статики, цілком відпалавши й відряботівши, немов те, що кудись рухається вдалину, небесне тіло. Що залишиться після нас? Що залишимо ми нащадкам? Тільки лише ледь помітний слід, який з особливою нещадністю зітре час…

І нехай моя праця, як і моє явище, утопічні, все ж я творю – творю з тим же натхненням, з яким колись висловлював свої думки, почуття й дії Еклесіаст. У ці хвилини я вдихаю на повні груди свободу, у ці миті я відчуваю найчистіших граней і найвишуканіших оправ щастя – і все тому, що я самотній: немає в цьому світі нічого солодшого за почуття, коли ти приймаєш і розумієш себе в самотності!

До чого ж чудово усвідомлювати, що ти не залежиш від впливу жіночої краси, а відповідно й жіночої природи? – коли я перебуваю на самоті, мені підвладне бачити найдрібніші атоми й мініатюрні піщинки справжнього буття: подібну здатність бачити не може дарувати присутність навіть найбільш доброчесної, навіть наймилішої й найчарівнішої жінки на землі.

Так! Саме так! Саме через ці погляди я став зневажений суспільством – саме з цієї причини я відчув себе надлюдиною, нехай був я одночасно й більше, і менше, ніж пересічна, нічим не примітна людина: я – всього лише частина природи! Ах, милий Вів'єн! Цінності цього світу, зокрема й громадська думка – огидні мені!

Щодня, вечорами, перебуваючи в досконалості, у стані самотності, я найщирішим чином випрошую в нашого Господа прощення – прощення не тільки лише за всі скоєні й не скоєні моїм єством вчинки, але й за всю людську форму: мені соромно за те, що я людина – саме з цієї причини щодня моїми щоками протікають гіркі сльози! Людська форма нікчемна! Моя душа, що недавно пізнала нескінченну безліч форм, станів і проявів, безупинно страждає…

Нині я змушений бути людиною, перебувати в цій формі для того, щоб виконати наперед приготовлене мені самим Всевишнім призначення – створити, можливо, найбільшу з усіх існуючих й існуючих літературну концепцію! Усвідомлення власного призначення – це мій хрест! Я знаю, скільки мені потрібно створити творів і рядків – зваливши на свою спину камінь, немов Сізіф, я знаю його вагу: за часів смутку й печалі це не може не заспокоювати й часом не підбадьорювати.

Один роман-епопея, ім'я якому «Джерело життя», є уособленням однієї сторінки книги нашого життя – він символізує один рік. Дванадцять збірників новел «Роза вітрів», кожен із яких описує відповідний місяць із життя людства, де, своєю чергою, 366 новел описують один день із нескінченної низки того існування – 31 грудня, дата подій останньої новели, замикає уроборос: 1 січня починається нове життя й відкриває його божество всіх входів і виходів – дволикий Янус. Цикл закінчується, створюючи нескінченний твір. Один збірник новел, змістом якого є двадцять чотири сюжети, де кожен сюжет характеризуватиме кожну годину, а також один збірник новел, який складатиметься з шістдесяти сюжетів, де кожен сюжет характеризує хвилину – таким чином, перебуваючи в гранях і оковах часу, я вийду з-під впливу простору, немов найдавніший бог-деміург…

Після цього, виконавши власне призначення, я не створю жодного рядка – все геніальне має бути обмежено: якщо б уся Італія була всіяна Колізеями, то хіба приїжджали б прочани слави тих у Рим?..

Але що ж пробуджує в мені сили творити? Ти й справді бажаєш це знати? Насамперед – Всесвіт і Всевишній, за що я їм, безумовно, найвищим з усіх можливих образів вдячний. Навмисне залишивши на моєму обличчі робесп'єрові шрами, навмисне покривши мою ніжну й чуттєву красу покровом непоказності, Всевишній дозволив мені звернути увагу на ті самі речі, які недоступні пересічному погляду, а відповідно й зробив мене тим, ким я нині є: відраза, яку відчувають жінки по відношенню до мене, зробила мене геніальним – поза всякими сумнівами, природа жінок згубила б мої таланти, але саме моя потворність врятувала мене від їхнього, жінок, згубного й порочного впливу. Таким чином, володіючи всіма тими «багатствами», через володіння якими незліченна кількість людей кляне свою долю, я щодня, з особливим трепетом звертався до неї з щирою вдячністю.

Але все ж я був людиною, я був чоловіком, а тому я не міг, не здатний був існувати без жінок – саме тоді, коли я усвідомив справжнє призначення явища свого єства, мені вдалося винайти, можливо, один із найбільших процесів справді чуттєвої душі: будучи творчою особистістю, а тому незмінно потребуючи гострих і щирих почуттів, але при цьому нічого не бажаючи, крім як перебувати на самоті, я створив у своїй сутності якийсь алгоритм дій, який дозволяв пробуджувати мені в самому собі унікальні емоції, але при цьому, своєю чергою, який завжди призводив до невзаємності з боку жіночої статі.

Дорогий Вів'єн! Насміхаючись наді мною, вони й не підозрювали про те, що я сам же й шукав ці відмови, бо тільки лише вони здатні були дарувати найбільш яскраві й гострі емоції, що, своєю чергою, були й справді винятковим паливом для мого натхнення – завдяки цим відмовам я наближався до виконання власного призначення: тільки лише тоді, коли я сам, свідомо ставив на кін власну свободу, тільки лише тоді переді мною відкривалися незримі грані існуючого буття.