РОЗДІЛ 19. ДОВГООЧІКУВАНА ПЕРЕМОГА

19 березня 1995 року

– Дорогий Антуане, ти вже привітав свою сестру з двадцятиліттям?
– Так, мам, я вже замовив їй подарунок.
– І що ж ти замовив? Як завжди – квіти?
– Ну ти ж знаєш, мам, це наша з Елеонорою маленька традиція: щороку, на честь числового позначення дня її народження, я відправляю їй букет із дев'ятнадцяти квітів – число залишається незмінним, але квіти завжди, щороку різні…
– І які ж ти замовив цього разу?
– Білі еквадорські троянди.
– Символ чистої й вічної любові…
– Усе вірно, мам… Тобі ж відомо, як сильно я люблю Елеонору…
– Але коли вже ти відшукаєш ту, кого зумієш полюбити трохи іншою любов'ю?.. – обережно, немов дитина, яка несамовито бажає чогось солодкого й неспішно підкрадається до столу з цукерками, з неописною ніжністю запитала свого сина щиро любляча його єство мати.
– Мам…
– Тобі вже двадцять сім років, Антуане, а тому… у твоєму розумі й у твоєму серці вже повинні виникати подібного роду питання: питання одруження, сім'ї, дітей…
– Ти ж знаєш, мам… Я тобі вже все пояснив… Всевишній і доля, яким, повір мені, я цілком довіряю, зроблять усе так, як і повинно те бути, а квапити наближення подібного роду подій і результатів, які не будуть характеризуватися істинністю, я не маю наміру: якщо вибір стоїть у тому, щоб прискорити зустріч із ким-небудь чи ж почекати найкраще, то… тут немає вибору, принаймні, для мене – я занадто ціную свій час, свою свободу й незалежність, а тому не маю ані найменшого бажання розпорошувати, а відповідно й знецінювати й без того обмежені хвилини власного життя на тих, хто цього не гідний… До чого ж часом цікаво буває спостерігати за тим, як саме люди знемагають у пошуках свідомо приречених стосунків і уявної щастя – це нагадує мені якийсь мюзикл, де я, немов великий Творець Всесвіту… з особливою цікавістю споглядаю те хаотичне, безцільне, нехай і незмінно наступне за певним сценарієм, нерухоме копошіння: у ці хвилини я завжди згадую свого духовного наставника – Руссо! Немов привид, дух людини, дивлюся я на те, що саме відбувається перед моїми очима, а також на те, що, найбільш важливо, перед моїми очима не відбувається: практично всі… як бачиш, я допускаю шанс і ймовірність іншого результату!.. жінки жорстокі – вони частіше чоловіків говорять про любов тоді, коли їхні серця не відчувають подібного роду ніжні почуття! У їхніх душах нині пробуджує найбільш щирої властивості щастя вигляд тлінних дрібничок, особливо ж тоді, коли вони перебувають на їхній шиї та їхніх руках – анітрохи того й не підозрюючи, вони не усвідомлюють, що вони й є уособлення цих дрібничок на шиї й руках чоловіків: при вигляді ж людини, в очах якої простежується відгук неосяжного Всесвіту, у їхніх душах не здатні виникнути справді ніжні почуття – можливо, саме з цієї причини в очах цієї людини, чия суть є відгук Всесвіту, у відповідні хвилини відбивається аж ніяк не ще один Всесвіт із жіночим початком, а тільки лише порожнеча, бо ті очі, немов дзеркало, цілком складаючись із певної матерії, здатні відбивати тільки лише те, що чомусь посилається їм?.. Поглянь же на сучасне суспільство – це суспільство дурних формальностей і заїжджених шаблонів, де фундаментом як для перших, так і для других є порок: бути доброчесним, а відповідно й не таким, як усі – значить бути зневаженим. Сучасне суспільство нічого так не любить, як покора його владі, а відповідно й підпорядкування думці натовпу – недотримання тих правил іменується нині «непристойним», «невірним», «помилковим», нехай те недотримання не тільки лише не порушує всі наявні суспільні підвалини, а й у багато разів більше вихваляє й підносить справжню людську доброчесність, ніж дотримання тих… І це все відбувається у світі, де не існує жодних пристойностей, де все невірно й брехливо?! Або ж, можливо, цей світ має пристойності… має їх тоді, коли на обкладинках новомодних журналів зображуються нагі жінки? Хіба не подібним чином у древні часи вивчали рабинь – вивчали для того, щоб придбати через ті чи інші якості? Нині ж світ змінився – він став ще більш лицемірним, порочним, брехливим, що приховує своє справжнє єство під покровом всіляких масок: у цьому світі дівчата себе більше не цінують, бо віддають ті власну красу й принади всім існуючим чоловікам даром, безкоштовно, зокрема й за допомогою тих зображень – раніше, для того, щоб побачити ніжну кисть дівчини, необхідно було здійснити унікальні, дивовижні подвиги… нині ж дівчата без найменших роздумів обдаровують ніжними поцілунками кожного зустрічного, тим самим знецінюючи ці поцілунки, бо їхнім кінцевим адресатом є що їхній коханий, що кращий друг… хіба не так?! Яка ж це нагорода, якщо нею обдаровують кожного? Якщо б ордени вручалися кожному, то хіба не втратилася б їхня значимість і сакральний сенс – не стали б вони тоді всього лише залізними брязкальцями? Світ! Раніше він був іншим… і тому свідок мій істинний наставник – Руссо! Раніше дівчата більше відчували, ніж думали, зараз же вони – холоднокровні, залізні механізми, чий розрахунок суворий і точний, немов у персонального комп'ютера: у них практично не залишилося нічого людського – це стан купців і торгашів, який реалізує той самий товар, яким, своєю чергою, є вони самі… Раніше жінок завойовували, зараз же – їх купують: раніше жінки обирали серцем, зараз же – розумом… А тому нині в нашому світі дуже складно зустріти справжню дівчину, а не її жалюгідну й схудлу тінь…
– Я не зовсім згодна з тобою, Антуане… Багато хто з твоїх поглядів незбагненний для мого слуху, розуму й серця… Я схильна до трохи іншого сприйняття цього світу, цього життя і… до трохи іншого розуміння людських стосунків, зокрема між чоловіком і жінкою… У волі кожної людини спорудження власного щастя – кожен із нас є архітектором власного життя… іншого бути не може! Бездіючи, ти не відшукаєш своєї любові, ти не знайдеш емоцій… Краще вже дурна, але палка, чуттєва дія, ніж холоднокровна, розважлива бездіяльність – серед меж того світу найвищою цінністю мають тільки лише емоції: будь-який спогад споруджується саме на цьому фундаменті – хіба не найглибшу радість у любові пробуджують саме своєрідні, неусвідомлені, спонтанні безумства? Любов! Що це за почуття! І сотня стрибків із парашутом не пробудить у тобі тих самих емоцій, які здатне запалити у твоїй душі єдине слово щиро коханої тобою людини: лісові пожежі порівняно з тим полум'ям є сигаретним димом, а вибухи зірок – свавільним рухом атомів!.. Милий Антуане, і все ж, незважаючи на твоє… дивне!.. світогляд… знай же, що я люблю тебе, люблю тебе… незважаючи ні на що…
– Спасибі, мам… я теж, теж тебе… люблю…
– А що ти написав у записці Елеонорі, якщо, звичайно ж, це не секрет? Наскільки я пам'ятаю, ти щороку пишеш їй якісь послання…
– «Від щиро люблячого Антуана Егре!».
– Тільки й усього? Потрібно було вказати в записці її ім'я…
– Саме з цієї причини я й не люблю говорити про те, що я роблю, мам… Що зроблено, те зроблено.