РОЗДІЛ 18. НАБУТТЯ МУЗИКАНТА

18 березня 1992 року

Двадцятичотирирічний Еміль Лорті, невідомий французький музикант, який за час свого існування на землі встиг створити чотири величезні симфонії, але нікому так і не надати їхню плоть і душу, за винятком свого вірного друга Бернара Флері й деякого кола осіб, бо вважав ті творіння занадто великими й геніальними для суспільства, чиє єство, безумовно, ніколи не змогло б оцінити їх по достоїнству, а відповідно й після відкриття їх людині найщирішим чином зневажило б їхнього автора, у даний час у чудовому настрої перебував серед досить самобутніх просторів Голлівудського бульвару – сьогодні, 18 березня 1992 року, тут відбувалося урочисте відкриття п'ятикутної голлівудської зірки Донни Саммер: саме з цієї причини в даний час до слуху Еміля Лорті безперервно доносився ритм найбільш відомої композиції цієї й справді дивовижної людини – ритм композиції «Hot stuff». Еміль Лорті чудово розумів, чому саме йому слід сьогодні бути присутнім саме в цьому місці й саме в цю годину, – він не був талановитим, він був винятково геніальний, бо в його творіннях не було вкрай вишуканих нот, але там були присутні істинно вишукані почуття! Анітрохи не прагнучи до визнання суспільства й успіху, Еміль Лорті доводив те, що він був у багато разів більше й у той же самий час у багато разів менше, ніж просто талановитий музикант – він творив тому, що вбачав у цьому власне визнання, але не тому, що творчість була одним із засобів його існування: той, хто творить заради хліба – не творить; тоді ж, коли результати творчості стають товаром – вони перестають бути результатами творчості. Причина й підстава справжньої творчості – не голод, ціна ж справжньої творчості – нескінченність. Походячи власним походженням із бідної й пересічної французької сім'ї фермерів, Еміль Лорті, будучи народжений і вихований у нужді, жодним чином не прагнув до незмірних багатств, але завжди жадав мати необхідний достаток – на подив, невідоме походження не підстьобнуло в ньому ті самі струни, які спонукають геніїв за всяку ціну й усілякими способами домагатися популярності, слави й визнання: ні, він створював хвилі на пагорбі ліри тільки лише тому, що з самих юних років пізнав своє справжнє призначення – створити певну музичну концепцію, цикл, уроборос, яке містило б у собі цілий замкнутий світ, а відповідно не потребувало б продовження, бо продовженням того був його початок. Еміль Лорті, усвідомлюючи свою важливість для цього світу, але не для цього суспільства, перманентно й натхненно творив – дивлячись на його приклад, будь-який істинний філософ ніколи б не зміг утриматися від виголошення тієї самої фрази, яка містила в собі наступного роду максиму: у даний час справжні генії здатні походити тільки лише з числа простолюдинів, а всі інші, визнані й невизнані таланти, посередності й інші творці – з числа всіх інших осіб. Будучи за родом своєї професійної діяльності – але не за покликанням і долею – державним службовцем, Еміль Лорті на зеброподібних сторінках свого нотного зошита, а відповідно й у своїх музичних творах нерідко говорив про те, про що йому, в силу суспільного становища й заняття, заборонено було розмірковувати вголос: ті з обраного кола осіб, хто вміли слухати й чути знаходили відповіді на свої питання – у тих же, хто тільки став на цей шлях, шлях просвіти й прозріння, вперше в житті виникали найбільш суперечливого, а тому й найбільш близького до істини властивості питання.

Отже, поглянувши своїм почасти пильним і в якійсь мірі розсіяним поглядом у несамовито буйствуючий натовп, Еміль Лорті раптово розгледів серед його меж, немов серед меж купи каменів, тонкий гранований алмаз, юне єство досі невідомої йому Олександри Савич: як істинно творча людина він розгледів серед усієї природи унікальний пейзаж і з винятковим натхненням почав вивчати кожний штрих, кожну деталь, кожний подих і кожний погляд цієї й справді унікальної вісімнадцятирічної даності всемогутнього Всесвіту – її пряме ніжне волосся кольору воронячого крила породжувало в ньому неописові почуття, порівняти які можливо тільки лише з вогнем, що виникає у всякій справді чутливій душі під час перебування в древньому католицькому соборі під час сакрального служіння; занурення в її чисті, переливні у своїй сірій блакиті очі поперемінно перетворювали його з самого великого людини на цій землі в самого нікчемного, бо вони одночасно створювали й руйнували всередині його душі нові світи, а відповідно й нові життя; найчистішої білизни шкіра захоплювала його своїм непорочним і незайманим відбитком, який був накладений на її плоті, здавалося б, самим Творцем; її ж милі пухкі рожеві губки, часом то гордо стиснуті, то легко прочинені, приховували за ласкавою ніжністю своєї суті небесної чистоти зуби, чий кожен лик у своїй формі був справді схожий із геральдичним виглядом найбільш знатних і древніх шотландських родів і прізвищ. Еміль Лорті закохався в Олександру – закохався в неї, юну, молоду, ніжну, з першого погляду: його серце радісно затремтіло, а розум потьмарився – але хіба не розум же, всупереч серцю, привів його саме в це місце й саме в цю годину? Чи не навмисно, чи не для цього він сюди з'явився? Що вказував йому його розум і що твердило йому його серце раніше? Чи мало це значення, якщо він цілком піддався досить красномовним словам того, що перебувало в грудях, тим самим віддавши вигнанню погляди того, хто перебував у черепній коробці? Але чи дійсно все було так? Чи не містилося в реалізованих діях його істинного єства прихованого наміру? Як би там не було, Еміль Лорті вирішив діяти – йому слід було якомога швидше підійти до Олександри Савич, завести знайомство, а після запропонувати провести час у першому-ліпшому закладі за чашкою міцної гарячої кави: проте для того, щоб здійснити все це, спершу йому слід було подолати в собі найбільш виняткової властивості почуття сорому – вона була неописово чарівна, він же вважав себе справді непоказним. Несамовито бажаючи наблизитися до неї, він був нерухомий, немов камінь чи статуя – йому слід було подолати себе, щоб досягти того, що йому було настільки необхідно й чого він так довго й томно бажав: порізавшись незвичайно гострими гранями відчуваного сорому, він усвідомив, що чинить правильно, бо сором завжди в подібних ситуаціях був для нього провісником того, що він діє вірно – це було перше коло пекла, його перші муки, стогнання й терзання. Згодом же, по подоланні всіх кіл пекла, Еміль Лорті аж ніяк не очолював його, але завжди перетворював те пекло на рай. Отримавши відповідного роду пропозицію, юна Олександра Савич не відмовила запитуючому Емілю – чи мало значення з якої причини: зі нудьги, в ім'я небажання бути на самоті чи ж і зовсім у силу виниклої симпатії? Еміль Лорті міг із чистою совістю переходити на наступне коло власноруч створюваного ним стосовно самого себе пекла – полум'я збільшувалося, муки й терзання ставали більш тяжкими, на душі ставало тепло, але вона ще не згорала. У своїх унікальних чуттєвих експериментах в ім'я великих починань Еміль Лорті завжди, незалежно від ситуацій і обставин, створював у своїй свідомості ідеальний образ тієї самої дівчини, яка йому так чи інакше сподобалася в дійсності, – це було необхідно для того, щоб згодом відчути значно глибше розчарування і справді рвучі на частини душу страждання: чим більше мук і терзань, чим нижче ти опускаєшся в надра пекла, тим солодша свобода й самотність, тим вище ти злітаєш у сутність раю – Еміль Лорті це усвідомлював, а тому анітрохи не бажав змінювати той самий механізм, який настільки точно й безвідмовно працював. На третьому ж колі пекла, у перші дні знайомства Еміль Лорті з усією властивою його єству щирістю в пориві почуттів відкривав свою душу досить хаотично обраному предмету свого обожнювання – у цю ж саму годину, необхідно згадати, зароджувалися ідеї й основні начерки його й справді геніальних творів: емоції й почуття були його паливом – без відмов, перешкод і страждань він не створив би до такої міри проникливі творіння, якими вони були за обставин, що складалися. Його твори були цілком виткані з почуттів – гідних же думок там було не так вже й багато: хіба це впливало будь-яким чином на виняткову геніальність цих творінь? І все ж, враховуючи викладене вище, хіба мало тоді для Еміля Лорті яке-небудь значення, кого саме запрошувати на зустрічі й побачення, якщо його цікавили тільки лише емоції? Безумовно! Він, як і всяка творча натура, досить відважно прагнув до виняткової краси, а тому й другорядних суб'єктів для тих він обирав тільки лише керуючись власним серцем і розумінням чарівності. Еміль Лорті! Він був залежний від емоцій! Він поїдав їх із жадібністю пса, якому всього лише кілька разів на тиждень кидають шорстку плоть такої солодкої для нього кістки – з якою ж несамовитістю він гарчав тоді, коли в нього цю кістку бажали відібрати! Безперервно харчуючись цими емоціями, він все ж відрізнявся від більшості існуючих людей, які були схильні до схожого тяжіння до подібного роду процесів, – Еміль Лорті, на відміну від багатьох, харчувався власними почуттями, а не чужими плодами душі, бо він був справжнім уроборосом, істотою, яка поїдає саму себе: свого роду вампір, який харчується власною кров'ю. Навмисно, але не насильно, а природно, пробуджуючи в собі ці емоції, він часом все ж волів повільно смакувати ті з чинністю древнього аристократа, неспішно розділяючи їхню суть на тисячі маленьких частин, при цьому досить вміло орудуючи ножем і виделкою, – але частіше він любить поїдати їх руками, нерідко й зовсім сирими. Якщо б не було емоцій, не було б що смакувати – саме тому він обирав тих, у кого справді був закоханий і хто дійсно йому подобався. Скрізь, у кожному конкретному випадку він був найбезпосереднішим ініціатором цих стосунків – це було необхідно йому для того, щоб напевно й якомога швидше отримати відмову з боку дівчини: Еміль Лорті ніколи не намагався сподобатися дівчатам, а завжди був таким, яким він є – ці почуття нерідко дозволяли йому відчути страждання четвертого кола пекла, бо в рази болючіше йому було від того, що він не грав жодних ролей, а тому він не міг бути ні для жодної з них коханим, але всі йому, стверджуючи, що він хороший, надавали обіт найщирішої й чистої дружби. Йому не потрібна була їхня дружба, як не потрібна була їхня любов – він тільки лише втілював своє призначення: втілити його було неможливо без відмови. Під час свого спілкування з дівчатами він ніколи не здавався поганим хлопцем, бо не був таким, хоча, необхідно визнати, мав усе необхідне для того, щоб створити в їхніх очах подібного роду образ, зокрема й матеріальні інструменти. Чоловіки з подібною поведінкою, яку навмисно обирав Еміль Лорті, не мали ані найменшого шансу домогтися якої-небудь взаємності в пересічних, нічим не примітних жінок, бо жінки нічого так не люблять, як прояв неповаги й прояв любові. На п'ятому колі свого власного душевного пекла він завжди безмовно слухав промови своїх коханих про всілякі подробиці життя тих, про їхні плани, цілі, погляди й недоліки – невпинно просторікуючи про те, чого немає, вони суттєво розкривали Емілю свою справжню природу, а також властиві цій природі недоліки: Еміль безмовно віддавався смакуванню цих промов, вони ж, навмисно використовуючи певні маніпуляційні прийоми, випробовували й перевіряли його, вкотре переконуючись у тому, що він не підходить їм як коханий. Він ніколи не порушував їхні особисті кордони й завжди поважав їхню недоторканність – вони ж завжди вважали його боязким, слабким і нерішучим: володіючи великими знаннями, він зневажав побутові дрібниці – вони ж вважали його дурним. Завдяки його діям і бездіяльності, за допомогою його слів і безмовності вони постійно підвищували власну самооцінку – вони захоплювалися тим, що вміють подобатися й подобаються чоловікам: він був фундаментом для їхньої самооцінки. При цьому вони анітрохи не здогадувалися про те, якого саме масштабу він особистість і для чого, чому йому необхідне це спілкування – у момент вступу в романтичні стосунки Еміль Лорті вже несвідомо створював усередині себе модель відповідної відмови, бо тільки лише відмова здатна була дарувати йому те, чого він так несамовито бажав, а також тільки лише вона здатна була не позбавити його всього найбільш важливого в житті – самотності й свободи. Максимальна прихильність, гострі й ріжучі почуття, полум'яні емоції – без них ця відмова не мала ані найменшого сенсу. У ті самі хвилини, коли дівчата відчували унікальне почуття радості з тієї причини, що Еміль Лорті є незвичайно легким і невимушеним у спілкуванні, щиро віруючи в те, що тільки лише одне слово, свавільно зірване з їхніх кокетливих вуст, змусить схилити його коліна, вони й зовсім не здогадувалися про глибину й масштаби того, що відбувається, про те, що він створює ці сюжети, а не вони – він пише ці твори практично за ідентичними сюжетами: для жінок після кожного побачення, він тільки лише уособлення безглуздості й слабкості – він же, вечорами неспішно смакуючи ці почуття, креслить своє ім'я гострими стигматами власного болю на твердому камені незліченної, немов косяк риб, історії людства. Несвідомо Еміль Лорті усвідомлював, що колись все ж у нього можуть виникнути стосунки з дівчиною, але це буде можливо тільки лише тоді, коли вона сама буде прагнути до нього, бо їй буде відома його глибина, масштаб і природа: їй будуть відомі його грані й політ думок, а тому, будучи такою ж, але з наміром досягти подібного світосприйняття й світосмаку, вона цілком віддасться своїм почуттям стосовно нього – вона покладе на вівтар служіння своїх почуттів усю себе, а він не зможе їй відмовити, бо всі його творіння вже будуть до тієї години закінчені, а відповідно самотність і свобода, втім як і саме життя, більше не будуть мати для нього ані найменшого сенсу. Саме тоді, коли він виконає своє призначення перед Всевишнім, перед Всесвітом, йому більше не буде потреби у свободі й самотності – то чому ж не прожити час, що залишився, цілком піддавшись впливу любові? Чи не все одно, як провести цей час в очікуванні загибелі? Чи не все одно нам, як провести вільний час у лікарні, коли ми очікуємо своєї черги до лікаря – подивитися чи телевізор, почитати книгу, полюбити й відчути любов? Чим погане заняття? Але сенсу в них все одно мало, бо людина вже перебуває в лікарні – їй слід думати про майбутню зустріч із лікарем і розповісти йому про всі біди, які спіткали нещасного, а після… знайти зцілення!