РОЗДІЛ 17. НЕПРИМІТНИЙ МАСКАРАД

17 березня 2000 року

«…До чого ж часом буває цікаво дивитися з тіні на те, що відбувається при світлі маскараду, – безперервно спостерігаючи в ті миті за всім, що відбувається перед моїми очима, я, будучи у свідомості, неусвідомлено культивував власні думки… так, саме культивував, а не орав, бо в описувані хвилини моє єство аж ніяк не глибоко розпушувало відповідного роду ґрунт, але зовні, поверхово, переважало полотно того!.. щодо тих, хто нині розташовувався в цьому напівтемному залі незвичайно великого заміського будинку: кожен із присутніх, будучи одягнений у маску з певною емоцією, був зайнятий тією чи іншою дією, але ніхто, безумовно, за винятком мене, тут не був бездіяльним – хтось із тих представників людського роду тамував свою фізичну чи ж метафізичну спрагу терпкою субстанцією дорогого алкоголю, хтось із тих віддавався танцям під надзвичайно ніжні аромати мелодії «Пісні Сольвейг» Едварда Гріга, хтось же з тих з особливим почуттям, при цьому залишаючись беземоційним завдяки масці, безперервно передавав певні думки, імпульси й посили у формі ледь помітних слів своїм уважним співрозмовникам… Усе в цьому місці було живим і діяльним, безумовно, за винятком мене – тоді, коли всі діяли, я був усього лише спостерігачем, споглядачем, мислителем: нехай і поза моя в даний час дещо відрізнялася від роденовського мислителя, все ж у своїх роздумах я був не менш глибокий – глибокий і істинний по-своєму. Немов нерухома статуя з каррарського мармуру фонтану Треві, дивився я на людей, що безперервно копошаться біля мене, при цьому будучи надзвичайно діяльним усередині свого єства, нехай і плоть моя була нині бездіяльна – у ту саму годину, коли я зовні неупереджено вивчав навколишній мене світ, усередині мене відбувалися мільйони глибоких процесів, зокрема й незвичайно чуттєвих: у цьому Всесвіті створювалися й руйнувалися зірки – у цьому Всесвіті я був Творцем, а відповідно й був одночасно всім і ніким… Подібно всім тут присутнім у даний час, мій вигляд був також одягнений у досить своєрідну сутність неживої маски – подібно до того, як я не міг осягнути емоцій інших людей, у силу відповідного впливу масок, вони не здатні були визначити й ті почуття, які в зазначений час відчувало й моє єство: сміх, смуток, радість, печаль, щастя, ненависть – усе це було приховано для пересічних людських очей… але чи для тих, хто здатний був бачити й споглядати? Тут, на маскараді, нині не було людей – тут були присутні маски, за тією чи іншою сутністю яких ховалися істинні форми й грані того чи іншого духу: маска дозволяє душі й єству бути самим собою – вона дозволяє їм не соромитися бути тими, ким вони насправді є, а відповідно й з її допомогою істинне єство переступає ті самі формальності, якими сковує нас людське суспільство, безперервно нав'язуючи їх як об'єктивну правду й єдину можливу для благоденствуючого існування реальність. У масках люди, незважаючи на свою анонімність, істинні, бо маски не здатні червоніти чи ж бліднути – у них немає облич, імен і міміки: той, хто одягається в маску, є найвеличнішою й у той же час найнікчемнішою людиною, бо маска, незважаючи на єдиний лик, – це всеобличчя… Коли я в масці, незважаючи на те, що я можу проявляти щирі почуття, ідентифікувати моє єство неможливо, а відповідно й неможливо пов'язати ті почуття з формально визначеною міткою, що є нашим ім'ям – ні відтінки голосу, ні тональності очей не здатні видати власного власника, бо їх у нашому світі так само легко змінити, як і вічні, непорушні й наріжні суспільні принципи: тільки лише той здатний споглядати крізь маски, хто справді володіє здатністю бачити – тільки лише той здатний почути справжній голос людини, хто здатний чути… Ні зблизька, ні на відстані тобі не осягнути того, хто одягнений у маску, того, хто безликий і вселикий одночасно, бо та маска є не більше ніж ефір, не більше ніж повітря: він уособлює собою виняткову наповненість, але наповненість ця характеризується порожнечею… Маска! Не більше ніж ширма, що приховує, відкриваючи, істинну наготу єства людини – не менше ніж хаотична сукупність загальноприйнятих формальностей і правил поведінки, які найбезпосереднішим чином намагаються скувати й підкорити те, що значно більше, ніж ті тлінні й ефірні кайдани: це спроби обмежити силу природи за допомогою сили бетону чи ж знищити морок ночі за допомогою світла вуличних ліхтарів… Однак же маска є не повна суть вигляду тих, присутніх тут нині людей – карнавальні вбрання приховують суспільний статус і становище цих людей, але мені й так чудово відомо, хто саме й навіщо відвідує відповідного роду маскаради: ті, хто не думають про гроші як про мету – ті, хто думають про гроші тільки лише як про засіб… Дивлячись на цей хаотичний рух маскараду, я все більше й більше переконуюся в тому, що наше життя й справді суттєвою мірою схоже на природу того – кожен у цьому світі хоче показати себе, виділитися, бути не таким, як усі, при цьому жодним чином не відкривши свою справжню сутність для всіх: кожен, будучи суворо обмежений певними правилами, несамовито жадає проявити власну ідентичність – костюм кожного з них є найяскравішим уособленням ступеня егоїзму того… Ні, наш світ аж ніяк не непримітний маскарад – це хаотично буйствуючий вир! Наш світ – це коли ти, відчуваючи найвиняткових властивостей натхнення, блукаєш нічним містом глибокої ночі, споглядаючи при цьому ніжну строкатість незліченних міріад зірок, що породжує в твоїй душі унікальні грані істинного людського щастя від одного усвідомлення того, що ти перебуваєш і живеш у кращому з існуючих світів… а через кілька миттєвостей, грубо окликнувши тебе, жорстокі злочинці безжально позбавляють тебе, у формі грабежу, чималої кількості матеріальних цінностей! Ось що є наш світ! Світ, у якому краще не споглядати певні речі – цим речам, явищам, подіям саме й місце під всілякими масками, бо вони, навмисно чи ж безпричинно, але надзвичайно кровожерливо знищують щиру віру не тільки лише в конкретну людину, але й у людство в цілому… Не інакше як навмисно відкриваючи ставні бесід, при цьому чудово будучи обізнаний про предмет майбутньої розмови з масками, що перебувають у цьому залі, я, чудово знаючи правду, чув тільки лише, не споглядаючи зовнішніх емоцій своїх співрозмовників, проте ж споглядаючи їхні внутрішні почуття, наївну й погано скроєну брехню, – навмисно не показуючи відповідного роду знання й усвідомлення того своїм співрозмовникам, я стрімкого осягав суть того… до якого ж ступеня ці люди занепалі: благо маска й карнавальний костюм дозволяли мені багато чого приховати – тут, серед меж маскараду, вбивці скоюють убивства промовами, а грабіжники скоюють грабежі поглядами… Відкриваючи справжнє єство людини, маска, сама того жодним чином, можливо, не бажаючи, примушує багатьох до дії – більшість із тих, хто перебували тут нині, до того дня не було знайомі один з одним, а якщо й були, то тільки лише заочно: можливо, якщо б маска не крала їхні емоції, почуття й думки, вони ніколи б так і не наважилися на це спілкування – зараз же, завдяки відповідному розташуванню низки обставин, вони, смакуючи дух і аромат справжніх можливостей, не сміли й не мали права роздумувати. Вони діяли – Фортуна, у вигляді маскараду, та й в образі кожної маски, була неймовірно прихильна до них: цим часом необхідно користуватися, бо Фортуна – досить норовлива дівчина, чий настрій є флюгером у вітряний день на даху заміського будинку… Чимало тут, у складках, у лакунах маскараду розмовляли й про війну – я слухав ці промови й усе більше й більше переконувався в правоті власної позиції: прийняти чиюсь сторону у війні людей – це означає прийняти правила й обмеження цього світу, стати рабом існуючого світопорядку, а відповідно й усвідомлено у своїй несвідомості одягнутися в надзвичайно важке ярмо нав'язаних усіма урядами обов'язків… Багато також тут розмірковували й про тих, хто, на їхню думку, є поганими чи ж хорошими людьми – знаючи природу більшості з тих, про кого у відповідну годину йшла бесіда, моє єство мимоволі, але безмовно вимовило всередині своєї плоті наступного роду фразу: усяка людина, немов творчість Стівенсона – це не тільки лише «Острів скарбів», а й «Дивна історія доктора Джекіла й містера Хайда»… Чарівність, втім, як і непривабливість, існують усюди, як і не існують ніде – Данте й у пеклі вдалося побачити свого роду, але все ж красу, а Парні й у раю побачив свого роду, але все ж непривабливість…