РОЗДІЛ 15. ЦІНА ДУШІ

15 березня 1972 року

Жермен де Сен-Пре квапливо долав простори земної кулі, перебуваючи в межах нічим не примітного вагона приміського потяга – усередині цього вагона в даний час і справді кипіло життя: кожен із пасажирів того потяга з найяскравішими, не завжди позитивними, але й не завжди негативними, обговорював прем'єру нового фільму «Хрещений батько» – Жермену де Сен-Пре нині було зовсім не до обговорення фільмів. З особливою пильністю, крізь прозорість вікна дивлячись у примарність цього світу, він спостерігав як один мальовничий пейзаж квапливо змінює винятково чарівний пейзаж інший, проте ж, через почуття, що панують у його душі, він бачив у цих пейзажах тільки лише красу – після відмови Сандри Скейлс йому не підвладне було побачити в них душу: то були всього лише чарівні камені, величні гори, невгамовні струмки – вони були всього лише матерією, тлінним прахом. У блакиті небес не було життя, то була не більше ніж фарба, яка завдяки певному збігу обставин досить хаотично розпласталася на небосхилі – спів птахів був усього лише природним фізіологічним процесом. Ось, ще мить, і трохи відсторонившись, він розгледів у склі вагона власне відображення – відображення Жермена де Сен-Пре: того, кому відмовила Сандра Скейлс. Біля свого відображення він розгледів і відображення своєї коханої – дійсність це моє ж бачення? Розум малює її силует усюди… зокрема й на неживих, після її відмови, каменях… її волосся у вітах і лозах дерев… її очі в блакиті неба… її сльози в струмках… а юний стан на луках. Саме в цю годину в його душі пробудилися наступного змісту вірші:

«…Душею відкрившись повною мірою,

Юнак зізнання їй явив –

Найніжнішій, милій, чудовій діві,

Чию сутність щиро любив:

У відповідь почувши мовчання,

На слів душевних цих привіт,

Власноручне мордування,

Молодої душі в розквіті літ,

Він на частинки малі почав –

Ділити єдине себе,

Сміючись очима, серцем плачучи,

На іскор тисячі вогню,

Норовистої сутності пориви!

Ах, до чого ж сліпий він був –

Не відав юний, що завзятий,

Рукою як би не схопив,

Інваріантно обпікає.

І все ж, згодом знайшов,

Від тієї, що єство терзає,

Молодий аскет оберемок слів,

Що на пергаменті металом,

І холодом були обпалені –

Черговим долі ударом,

Були літери, що темні,

Були не тільки формою: ртуттю,

Вони стягували серця дім,

І очі юнака – їхньою суттю,

Відмова була, нелюбов,

Що була подана в лику притчі,

Про фермера, женця зерна.

У ній говорилося, як трагічно,

Не знаючи суті буття,

Зажадав жнець зібрати посіви,

Дозріти що суттю не встигли,

Манили жадібністю перемоги,

І красою зерна й куколю –

За що безхліб'ям був покараний,

Позбувшись у поспіху суті всього:

Не створити книша закваску,

Коли зеленим прибрати зерно, –

Любов сходить поступово…

Божевільних слів наївна дурниця!

Любов народжується миттєво!

Заслужити гідний той сором,

Хто мислить денно й шаблонно,

Не відчув любові хоч раз,

Любові в яві неілюзорній,

Що виникає вмить, одразу –

Любов сходить не світанком,

Не є любов і дня захід:

Любов – це постріл із мушкета…

Миттєво він підносить у пекло,

Чи в рай миттєво опускає.

Але як же Сандрі не зрозуміти?!

Чому квітка ж розцвітає?!

Що схиляє Місяць сяяти?!

Хто птахам креслить співи?!

Хто вітру голос надає?!

Чи не той глас, що понад міру,

Жермена спонукав бажати,

Скуштувати любові небесної млості,

Де немає плоті, є душа –

Побачивши приводи для сміху,

І уявивши, що хороша,

Вона уявила себе Богом…

Ні, дурню, ти її хрестив!

Ти сам звів палацу чертоги,

І вигляд той поселив,

На почуттів всевладному п'єдесталі!

А нині що?! Як бути тепер?!

Ти замок створив із шале –

Смакуй віднині мрій втрат!

Розпахуй нещадно поле,

На серці, перш де росою,

Ти омивав любові мозолі –

Борозна груба за борозною,

Повинна творити за ямою яму,

Зрізуючи стебла без плоду:

Неспішно, млосно, шрам за шрамом,

Очистиш ти самого себе,

Нехай знищивши при цьому,

Квітів десятки й звірів,

Що створилися тут поетом,