РОЗДІЛ 14. СЕКРЕТИ ПОЛІШИНЕЛЯ

14 березня 1964 року

Тридцятирічний художник Хорейс Дорсі, прямуючи на білому автомобілі марки BMW 507 моделі разом зі своєю коханою Александрою Стівенс у бік вишуканого будинку, що належав йому, в описувані хвилини анітрохи не думав про сизолику дорогу, що безперервно протікає перед його очима, немов течія струмка, – у даний час він, перебуваючи в компанії незвичайно чарівної Александри Стівенс, хоч як це парадоксально звучить, відчував особливе щастя не тому, що нині він розташовувався біля неї, а вона біля нього, а тому, що найбільш природним чином відтворював у своїй свідомості моменти півгодинної давності – ті самі сцени, коли вони віддавалися винятковій ніжності в тихих обіймах блакитноокого океану. Ці хвилини були одними з найбільш яскравих і насичених миттєвостей його життя, а тому він несамовито бажав знову й знову відтворювати їх у своїй свідомості для того, щоб назавжди закарбувати їх на цьому унікальному полотні – це необхідно було зробити для того, щоб у будь-який інший наступний момент власного життя він міг без найменших зусиль і без найменших труднощів у найдрібніших деталях і тонкощах віддаватися вкрай солодкому спогляданню й смакуванню колись відчуваних його серцем почуттів. Анітрохи не бажаючи приділяти увагу теперішній чарівності Александри Стівенс, він з нещадною жорстокістю терзав свій розум ще свіжими спогадами минулого – свою ж душу він відчував усе ще теплим післясмаком справді щасливих емоцій і станів. Знову й знову він відтворював у своїй свідомості все, що сталося, у найдрібніших подробицях – ось вони грайливо заходять у нескінченну лазур норовливого океану: холодна вода дещо обпікає їхні тіла, але вони дуже швидко звикають до її стану – їх невпинно зігрівають надзвичайно палкі почуття. Ще мить, і Александра Стівенс уже перебуває в його руках, після чого Хорейс Дорсі стрімко опускає її ніжне юне тіло в холодну воду – на лососевого кольору губках Александри Стівенс з'являється миле невдоволення, а він, щиро посміхаючись, зі щирою пристрастю обдаровує її незліченною кількістю поцілунків, при цьому ледь помітно для всякого, крім закоханого, людського слуху зізнається їй у найчистішій і доброчесній любові. Александра Стівенс відчуває його любов – вона відчуває її навіть тоді, коли той не робить жодної дії й жодного слова: його любов виражена в його погляді – він і є уособлення цього найвеличнішого почуття! У ці хвилини він нічого так не бажав, крім як зробити її найщасливішою людиною на землі, а відповідно й зробити найщасливішою людиною на землі самого себе – хіба не була його душа благородною, а наміри чистими? Дивлячись у її очі й споглядаючи там історію всього існуючого із самого першого дня зародження цього світу, він згадав про те, які почуття він відчував у перші дні знайомства з нею – Хорейс Дорсі у спілкуванні з нею був холоднокровний, після ж цього спілкування, перебуваючи на самоті серед меж свого будинку, він відчував найвеличніші муки, бо заживо згорав: він усвідомлював, що якщо він буде легкодоступним для неї, якщо він буде таким, яким він є, то вона подумає про нього, що він такий, як і всі – він же, усвідомлюючи її силу, анітрохи не бажав її втратити. Її терзали в ті хвилини не менші ж муки. Засинаючи, кожен із них мріяв якнайшвидше прокинутися, щоб скуштувати чарівності того самого дня, коли вони перебуватимуть біля одного – кожна хвилина перед сном здавалася їм нестерпно тривалою, а тому вона згорала вкрай болісно й гірко: кожна ж хвилина, проведена кожним із них у товаристві одного, гинула протяжно й солодко – ні, вона не гинула, вона воскресала, бо дві хвилини, витрачені ними один на одного, відроджували в їхніх серцях цілі роки, роки життя один без одного! Вони без найменших сумнівів проміняли б дві хвилини в обіймах одного на безліч років, коли вони ще не були знайомі. Хорейс Дорсі продовжував насолоджуватися цими спогадами. Хороша кохана – є не що інше, як найвища нагорода Всесвіту за твої праці й досягнення в її починаннях: якщо ти справно виконуєш власне призначення, реалізуєшся, втілюєш свою даність, а відповідно й досягаєш певних, значущих для того Всесвіту результатів, вона безсумнівно й безумовно віддячить тобі! Якщо ти йтимеш усупереч її волі, завданням і процесам, ти завжди знаходитимеш відмову – це можна розуміти чи ж не розуміти, приймати чи ж не приймати, але це так. У цьому світі все відбувається так, як має бути й ніяк інакше. Якби Хорейс Дорсі зустрів Александру Стівенс – а чи зустрів би він її взагалі в такому випадку?! – у процесі становлення й реалізації власної даності, то чи була б тоді в нього мотивація творити? Будучи самотній, відкинутий і гнаний, він створив низку унікальних у своїй геніальності картин, які згодом і привернули увагу Александри до єства й персони Хорейса: якби він зустрів її на перших етапах свого становлення, то чи мав би він бажання створити щось велике й справді талановите? Купаючись у млості, він не загартував би свій талант, свою душу й свій розум – здійснивши децимацію над своїм єством, він знайшов справжню свободу, а відповідно й, як один із результатів першого, свою істинну любов. З кожною відмовою тієї чи ж іншої мірою чарівної дівчини Хорейс Дорсі все більше й більше осягав життя – незабаром він став їх приймати з невимовними радістю, бо чудово усвідомлював, що якщо він отримав відмову, значить, найкраще очікує його попереду. Але до чого ж винятковою у своїй чарівності була ця маленька жінка з ім'ям найвеличнішого завойовника! Хорейс Дорсі захоплювався нею у своїй свідомості, він оспівував там її красоти, хоча в даний час вона перебувала біля нього на пасажирському сидінні їхнього білоликого автомобіля. Через кілька миттєвостей він подумав про те, що добре було б намалювати, зобразити її на своєму наступному полотні по пам'яті, з надр і пучин власних спогадів – такою, якою вона була в його свідомості: у цю годину вона, перебуваючи біля нього, мило посміхалася. Такий був Хорейс Дорсі. Для когось дивний, для когось божевільний, а для когось – геніальний. Необхідно також згадати й про те, що у своїх героях, образах і разом із ними він проживав справді мільйони життів: він старів і молодшав, разом із ними він ставав добрим і злим, бідним і багатим, недужим і здоровим – там він був і жінкою, і чоловіком, Адамом і Євою. Хорейс Дорсі був щасливий – щасливий тому, що пізнав власне призначення, а також зустрів ту, яка й стала вінцем його життя: ту, хто сама прагнула до нього! Вона прагнула до нього тоді, коли він відбувся як особистість, але ще не володів колосальними багатствами – у цю мить він був самим собою, найвеличнішим художником, але, нехай і тимчасово, все ж, без суттєвих матеріальних благ: з його успіхом вона знайшла й власний успіх – з його щастям вона знайшла й власне щастя. Александра Стівенс зуміла розгледіти найголовніше багатство всього свого життя в єстві Хорейса Дорсі, а він, своєю чергою, був щасливий тому, що нарешті зумів відшукати в цьому світі справді людські почуття: вона щиро любила його, а тому він нічого так не бажав, крім як піднести її у власному щасті на вершину того світобудови. Хорейс Дорсі всюди, у всьому й завжди шукав справді людське, а відповідно й усюди, у всьому й завжди зневажав ефемерні успіх, славу, багатство й емоції – бажаючи в усьому шукати людське, він зумів відшукати те тільки лише тому, що сам у відповідний час володів тим: сотні й тисячі мільйонів людей дивилися на молодих людей, але тільки лише один серед усіх побачив у натовпі Доріфора; сотні й тисячі мільйонів дивилися на море й на бурю, але тільки лише один із них зумів відшукати там «9 вал». Побачити серед людей людину – це теж мистецтво, а тому тільки лише справді просвічена людина здатна на подібного роду розуміння.