РОЗДІЛ 13. ВСЕЛЕНСЬКА ПУСТОШ

13 березня 1781 року

Сорокадворічний Вільям Гершель – необхідно згадати, що зовні він виглядав так само, як і 10 років тому, проте ж це була інша людина з іншими думками, вдачами й почуттями, ніж, слід визнати, мимоволі пробуджував у нашому серці й розумі ідею про корабель Тесея – з особливим натхненням неспішно підіймався довгими, що незмінно ведуть угору, гвинтовими сходами – крок за кроком він прагнув своєї мети й нічого в цьому світі він не бажав так, як жадав опинитися в даний час біля телескопа: у ці хвилини, хвилини стрімкого руху він несвідомо подякував Всевишньому за те, що Вседержитель надав людині саме ту форму, бо вона дозволяла йому нині найбільш комфортно й найменш обмежено досягти суворо визначених перш його єством цілей: Вільям Гершель завжди досягав своїх цілей – він як ніхто інший чудово усвідомлював значення кожної сходинки в кожній драбині, а тому й глибоко розумів те, що піднятися на саму вершину світобудови можливо тільки лише за допомогою власних ніг, які, своєю чергою, повинні бути міцними, немов сталь, бо в них у відповідний час полягає не тільки лише та безпека, але й, що важливо, та можливість рухатися далі.

Через кілька миттєвостей, опинившись серед порожніх просторів своєї досить самобутньої астрономічної обсерваторії, Вільям Гершель, у той час пильно поглянувши за допомогою раніше згаданого приладу для вивчення небесних тіл у сутність, єство й глибину небесного полотна, мимоволі, сам того жодним чином не бажаючи усвідомлено, здригнувся – за кілька хвилин до тієї миті здійснивши одне з найбільш значущих відкриттів в історії людства, а саме відшукавши серед безкрайніх просторів вселенської пустоші прах і плоть тієї самої матерії, яку згодом його нащадки будуть іменувати планетою Уран, він, будучи винятково натхненним, з особливим завзяттям, після незначної перерви й відпочинку, продовжував досліджувати той неосяжний небесний темноликий берег з міріадами ледь помітних піщинок: цікаво, але з якої ж причини він здригнувся?! Можливо тому, що він, перебуваючи тут, на землі, відшукав там, на небі, те, що здатне було хоч на кілька дюймів, хоч на кілька сантиметрів відкрити ту саму сакральну й таємничу завісу, за якою досить природно ховалася енігма існуючого світобудови, а відповідно й реальної дійсності? Дивно! Але навіщо ж необхідно було її настільки старанним способом ховати й приховувати? Чому ж справжні, глибокі, цілісні, але не рвані знання недоступні всьому людству, а відкриті тільки лише для тих, хто є більш ніж людина – хто підноситься над цією формацією живої матерії так само, як колос родоський підносився над іншими творіннями Стародавнього світу?! Чому ж із першого дня свого існування на землі, людина щодня зобов'язана, безумовно, в ім'я власного блага, млосно, нехай і часом з ефемерним натхненням, розплутувати нескінченно довгу нитку достославної Аріадни – хіба у своїй утопічності це заняття й справді не нагадує наповнення бочки данаїд наївними доньками батька чи ж вічний рух стомленого Сізіфа?! Чому ж у цьому світі освічених багато, але посвячених мало – дивляться всі, але бачать тільки лише одиниці: ті, хто й є обраними серед званих! Знання, та й тим більше здатність бачити – це не випадкове багатство, яке, у силу збігу певних чинників удачі, прихильності чи ж долі, ти можеш раптово відшукати біля краю дороги, неглибоко закопаним у землі чи ж зростаючим на одному з дерев чудового саду, знання – це багатство, яке здобувається винятково тяжкою й наполегливою працею в незмірній шахті існуючого буття, де киркою є не що інше, крім як жага до цього знання, бо вона, подібно до всякого металу, часом не здатна витримати надмірні навантаження: знання неможливо виграти в лотерею, але його можна безоплатно роздати всім існуючим і тим, хто існуватиме, – однак чи потрібно знання всім і чи знайдуться ті, хто забажає прийняти в дар з начиння, наповненого золотом, самотньо прихований у надрах того непоказний камінь, у якому й полягає вся суть буття й світобудови?

Отже, з особливою увагою дивлячись у сутність телескопа або, якщо завгодно, за допомогою телескопа в глибину Всесвіту, а найвірніше за все – у таємницю власного існування й світобудови, – Вільям Гершель, один із тих, хто в теперішній день, можливо, сам повною мірою не усвідомлюючи, зумів трохи видозмінити стан історичної погоди, миттєво розгледів, як перед його очима з якимось хаотичним мерехтінням промайнула маленька зірка! Маленька зірка! Але чи дійсно вона була маленькою? Якою вона бачила в цьому світі себе й якими були в цьому світі інші зірки? Дивлячись зі свого колишнього, статичного стану на невтомно сяючий хоровод далеких зірок, які у своєму сяйві в її погляді й справді були схожі на очі васанських биків у хвилини, коли перед ними простягаються мальовничі зелені луки, вона вважала, ніби ці сукупності матерії вкрай малі й надзвичайно далекі стосовно неї – цікаво… а чи не так само розмірковували про неї в ці хвилини її стародавні родичі? Будучи для самої себе неописово яскравою, а також винятково наповненою життям, почуттями й мріями, для інших вона була всього лише тьмяним мерехтінням – проживши все своє свідоме життя в ореолі власного світла, яке безперервно, з її самого народження постійно наповнювало навколишнє те буття, вона була з погляду інших поглядів, поглядів її далеких побратимів, всього лише маленькою іскоркою, що хаотично креслила своє втілення на темній шагрені небесного пергаменту: будучи винятковою для самої себе, вона була всього лише пересічною для всіх інших, хто були подібні до неї, бо була нічим не гірше й не краще за них. Сама того повною мірою не усвідомлюючи, вона була всього лише крапелькою фарби на вселенській тканині, однією з незліченної кількості овець на вселенській пустоші, однією із сукупності піщинок на вселенському березі – її доля була, втім, як і доля інших зірок, самотність. Вона, що безперервно випромінює ласкаве світло й ніжне тепло, можливо, певною мірою й розуміла, що близькість із подібним до неї здатна занапастити їх обох, спалити дотла, до самого попелу їх обох – вони не здатні існувати в парадигмі формації суспільства, а тому їм залишаються тільки лише безмовні думки, почуття, спостереження, а також те саме самотнє сяйво, яке й є подихом зірки. Така доля всякого небесного світила – самотність рятує єство того від раптової загибелі. Ті ж із небесних світил, які прагнуть суспільства, які несамовито жадають горіти яскравіше, ніж те передбачено їхньою природою, цілком природно вибухають, гинуть, розчиняються у вирі хаотичної гармонії Всесвіту – вони йдуть всупереч волі природних законів Всесвіту, а тому, через певний час повною мірою знаходять цілком заслужене покарання: якщо на пажитті Всесвіту один із колосків наважиться нести більше зерен, ніж йому наказано верховною волею Всесоздателя, то доля його буде надломлене стебло – життя ж його, якщо, безумовно, з'єднаються деякі чинники, триватиме в його нащадках, але свідоме ж життя він більше ніколи вести не зможе, бо життя в нащадках є життя несвідоме. Несамовито бажаючи стати кращою за інших, у надмірному горінні й насильному теплі стати для когось променистим сонцем, а відповідно й дарувати комусь життя, вона ніколи не зможе самовизначитися й самоствердитися в цьому світі, бо в спробах досягнення тих дурних ефірних і ефемерних цілей вона так чи ж інакше втратить частину свого єства, а можливо, навіть і всю себе – ствердившись же у своєму глибокому розвитку й самовизначенні природним шляхом, кожна мить її існування ту, безумовно, постійно дивуватиме думка з якої саме причини вона привертає до себе увагу Творця, Який, побачивши її світлі починання, всіляко обдаровуватиме її унікальними благами. Залишаючись сама собою й зберігаючи своє єство, вона, можливо, так і не ставши для когось сонцем, все ж втілює в цьому світі життя – насамперед вона є втіленням власного життя: не здійснюючи нічого неоднозначного й не прагнучи того, що їй не приготоване, а також незмінно й невтомно виконуючи завдання своєї реалізації, не створюючи ні добро, ні зло, а тому найбільш гідно існуючи, вона повною мірою пізнає й досліджує той самий стан, який іменується життям – перебуваючи нині в стані динаміки, вона більше не здатна була розмірковувати, мислити, відчувати й бачити цей світ так само, як і коли перебувала в стані статики.