РОЗДІЛ 12. ЕФЕМЕРНІ ХВИЛІ

12 березня 1938 року

«Визирнувши у вікно багатоквартирного триповерхового будинку, двадцятиоднорічний письменник Жеремі Драпо раптово розгледів далеко-далеко в небі невеликий темний згусток, досить імовірно, натхненної матерії, який суттєво був схожий на значних розмірів бугая чи ж і зовсім на дещо іншого птаха, але подібного ж роду: у ці хвилини вона характерно виділялася серед небесно-блакитних просторів довгим гострим дзьобом, не менш довгою, ніж той дзьоб, шиєю, а також надзвичайно вгодованим щільним тілом, на площі якого досить природно розташовувалася якась характерна біла плямочка. Вже чимало часу витративши на томні роздуми про один із сюжетних поворотів своєї нової новели, Жеремі Драпо, заради пошуку відпочинку й, що найбільш важливо, натхнення в одну мить вирішив трохи відволіктися від думок, що настільки болісно терзали його інтелектуальну плоть, а тому одразу ж уявив, ніби він сам і є ця птаха, що стрімко несе кудись свою плоть, думки й почуття – цікаво, що рухає цією птахою, які думки й почуття вона відчуває під час польоту і як саме вона дивиться на ті чи ж інші події, факти й простори підмісячного світу? Певною мірою її погляд усе ж схожий з поглядом інших живих істот, які так чи ж інакше існують у цьому світі, бо в погляді всього живого є життя, але, тим не менш, незважаючи на це, її погляд винятковий, унікальний, самобутній і самостійний – часто дивлячись на цей світ з висоти власного польоту, багато що в цьому світі здається їй маленьким, нікчемним і незначним: здається тільки лише до того самого моменту, поки вона не побачить усі раніше вивчені здалеку предмети й стани поблизу. Крім того, унікальність її погляду також полягає в тому, що їй доступно споглядати те, що, приміром, недоступно іншим представникам тваринного світу – так, риба бачить під водою те, що не здатні побачити під водою птахи, земляні черв'яки, ці власники клітин Гесса, споглядають під землею те, що не може побачити риба, і так до нескінченності, до маленького атома й молекули. Цікаво! То що ж споглядала ця птаха? Ось перед її поглядом, біля крони, біля одного з оголених дерев перебувають закохані – ніжне лобзання залишає теплу печатку на щоках предмета обожнювання: яке діло цій птасі до них? яке діло їм до цієї птахи? Сьогодні холодний день, вітер трохи обпікає їхні обличчя, але їм не холодно – їх гріють почуття й серця один одного: їхня плоть тремтить, але тремтить вона не від холоду, але від надлишку настільки нектаричної природи почуттів. Цікаво! Чи усвідомлює та птаха, чи то своїм розумом чи ж душею, що є любов? Чи може вона відчувати любов, дружбу, співчуття в контексті такого розуміння, яке властиве людині, а не тварині – такими, якими їх бачить і відчуває людина? Можливо, для неї любов – це сонячні промені, у млості яких вона розпрямляє свої самобутні крила? Чи ж, можливо, любов – це пошук сонячних променів у непривабливій пітьмі хмар? Ні! У ній немає почуттів – нею рухають тільки лише інстинкти: людина й птаха настільки ж далекі ментально й фізично один від одного, наскільки нині вони далекі один від одного щодо категорії відстані. Ось, трохи віддалік маленький, безумовно, у розумінні цієї птахи, працьовитий фермер з особливою старанністю сіє пшеницю – хіба не все одно цій птасі, що робить ця людина? Її розум не здатний дати їй можливість зрозуміти, що завдяки діям цього фермера, що нині здійснюються, та птаха згодом зможе досить природно наповнити своє черево цією пшеницею? Їй не підвладний аналіз і прогнозування в такому сенсі, у якому він доступний людині – що птаха, що людина, незважаючи на це, аналізують і прогнозують, кожен у своїй парадигмі існування, насамперед, тільки лише заради задоволення своїх природних потреб. Дивовижно! Адже та птаха, так само як і вирощена фермером пшениця, жодним чином не здогадуються про те, хто саме є їхнім творцем, – не розуміють вони також і того, хто саме є їхнім убивцею: слід зазначити, що це недоступно й усякій людині, бо бачити здатний тільки лише той, хто є зрячим. Тисячі поколінь предків цього зерна прожили своє унікальне життя, так само як і тисячі поколінь предків цієї птахи явили підмісячному світу даність свого буття – у цю секунду й у цю мить саме ці нащадки представляли інтереси власних родів у великій павутині часів. Подібно до цієї птахи летіли й її предки, які мали дещо іншу тілесну форму, але, як і їхні нащадки, вони бачили під сонцем одне й те саме – життя й смерть, літо й зиму, місяць і зірки. Таким же чином існували в цьому світі й люди – небагато хто з них звертав свій погляд на справжній сенс і суть цього світу: багато хто з них несамовито жадав обманюватися, цілком ґрунтуючи свій світогляд тільки лише на думці інших людей, а також на чутках – хіба здатні подібного роду люди бачити? Безумовно, певною мірою – так: у тому самому світі, який був безмірним, вони були всього лише навсього маленькою піщинкою, у двомірному ж світі вони були й завжди залишалися дітьми. Проіснувавши чималу кількість років у своєму поточному житті, у також у життях своїх нащадків і предків, вони так і не усвідомили, що саме означає слово «бачити» – що саме ти відчуваєш, коли бачиш, а також про що саме ти розмірковуєш у цей момент: безумовно, вони не побачили б у цій птасі більшого, ніж просто птаху, – вони не бачили в ній її творця. До того самого моменту, коли та птаха вперше в житті змахнула своїм крилом, вона була всього лише бездіяльною сукупністю тлінної матерії та форми – життя ж їй дарує тільки лише дія, бо вона дозволяє виконувати й реалізовувати тій приготоване її природі призначення: так, вона може жити й бездіяльною, але тоді вона буде вважатися іншими представниками тваринного світу, зокрема й людьми, слабкою, ураженою, хворобливою, не такою, якими є всі, – у цю мить у більшості, але не в усіх виникає питання… а навіщо ж вона була створена? Але чи про її власну дію в цьому випадку йдеться? Можливо, це якась, особливого роду птаха, життя якої характеризується не її власною дією, але діями інших скупчень натхненної матерії? Можливо, її суть являється чимось на кшталт статуї чи ж ікони, природа яких у бездіяльності, нехай і створені ті дією, де виконується їхнє призначення тільки лише при взаємодії з іншими згустками живого праху? Так, статуя чи ж ікона є не більше, ніж клапті матерії, якщо на їхню природу не впливає суть інших осіб, – будучи спочатку неживими, вони знаходять життя тільки лише за сприяння спочатку живих крупиць праху, які згодом досить природно перетворюються на неживі? Так хто ж усьому виною? Так що ж усьому виною? Найбільшу вигоду від тих, хто безперервно перебуває у хмарах, безумовно, знаходить той, хто й створив ці хмари... Ось перед очима цієї птахи промайнув будинок, де щойно народився новий житель цієї планети. Вона стала мимовільним, непрямим свідком цього факту, нехай і не бачила його на власні очі. Її плоть промайнула біля цього факту в тому місці й у відповідну годину, а відповідно й була непрямим свідком цієї події – але хіба бачила вона всю його суть, його особливості? Чи відала вона взагалі про нього? Безумовно, що ні. Вона не могла зрозуміти суть народження інших видів, бо це було відомо їй тільки лише щодо власної форми… Ось трохи далі, по одній із вулиць міста смиренно й неквапливо рухається похоронна процесія – очолює цю процесію група людей з труною, а позаду, немов річка, повільно течуть, уособлюючи сльози, родичі, близькі й просто знайомі. Яке діло птасі до цієї ходи? Тільки лише байдужість, а вірніше нейтральність або, якщо завгодно, абсолютний баланс. Хіба вловлює вона суть процесу, що відбувається? Безумовно, що ні! У її розумінні подібного роду церемонія – бездумно, безмовно, беземоційно залишити тіло свого побратима гниттю: навіщо віддавати землі те, що й так на землі згниє? – це було незбагненно для тієї птахи, а тому вона вважала раніше згаданих людей дурнями. Не усвідомлюючи справжні значення дій, що відбуваються, у силу обмеженості свого розуму, вона вважала, ніби люди значно дурніші за неї, а відповідно, вона суттєво розумніша за людей… Так куди ж вона рухалася, ця птаха? Хто керував її волею? Вона тримала свій шлях рівно туди, куди вказував їй напрямок її управитель – але інстинкт чи ж творець? І справді! А адже творець не завжди є управителем створеного, а управитель створеного не завжди є творцем! Її мета існування повною мірою була невідома нікому, зокрема й їй – хіба їй відомі також і причини, через які вона створилася? Хіба не причина визначає мету? Що спонукає її взагалі кудись летіти? Чому її форма саме така, а не якась інша? Куди ж вона рухається? Чи відомо їй, що таке пекло, а що таке рай? Дивно! Підкоряючись земним, природним законам, та птаха прямувала туди, де не діють жодні інші закони, крім цих, туди, де панує смерть, у позитивному чи ж у негативному її прояві, залежно від місця, куди вона потрапить, – у раю чи ж у пеклі закони самі по собі не потрібні, бо пекло й рай є суть кінцевий результат певного життєвого циклу й процесу: закони, правила, принципи й інстинкти необхідні процесу, але не результату, бо дотримання чи ж недотримання тих і призводить до того чи ж іншого, позитивного чи ж негативного результату – коли ти досягаєш місця призначення, слід зазначити, завжди кінцевого, але не завжди закінченого, ти не думаєш уже про швидкість, обмеження, правила безпеки й азарт у їзді… У тому, куди ця птаха була спрямована, а також у тому, куди вона прагнула, найбезпосереднішим чином відбивалося те, звідки саме вона вийшла!.. Її плоть була всього лише формою, інструментом, який так чи ж інакше використовувався творцем цієї форми у власних цілях і намірах, – у цьому вона справді була схожа на формально визначені норми закону, що були всього лише зовнішнім вираженням внутрішньої волі й внутрішніх бажань їхнього творця. Яку відстань вона вже пролетіла і скільки їй ще залишилося летіти? Чи існує число, яке надасть відповідь на те питання? Людський світ, споруджений серед меж цієї планети, функціонує в парадигмі чисел і цифр – ми стикаємося з ними постійно й усюди, на роботі, в університеті, удома й у крамниці: вони необхідні нам для того, щоб визначати відповідні поняття, тобто обмежувати занадто великі значення. Але чи такий цей світ для птахи, яким він є для людини? З погляду людського погляду, всякому представнику раніше згаданого роду не складе суттєвих труднощів прорахувати, скільки кілометрів, метрів чи ж сантиметрів пролетіла ця птаха, а також, знаючи її цілі, скільки їй залишилося летіти, але, на відміну від людини, та птаха повністю підпорядкована волі власної інтуїції та інстинкту, а тому її цілі настільки ж невизначені, наскільки їх можливо визначити – вона не думає про час, бо її рухає мета: її метою ж є інстинкт, інтуїція й почуття. Так, приміром, леву, тигру чи ж собаці абсолютно байдуже, яким саме числом іменувати, приміром, їхніх супротивників – вони не можуть називати їх такими числами, але можуть на інтуїтивному рівні визначати кількість, бо вони не здатні мислити математичними категоріями. Вони мислять тільки лише категоріями блага й шкоди – якщо два тигри готуються завдати шкоди леву, то хіба має значення, яке число чи цифра буде визначати їх? Необхідно прийняти й визнати, що на цьому заснований і ґрунтується весь базис тваринного буття, який іменується інстинктом, – благо чи ж шкода для плоті тваринної істоти: це й відстоюють так звані рефлекси несвідомого, які іменуються тваринними інстинктами – метафізичного в цьому випадку конкретно в них немає. У них немає почуттів, у них є тільки лише відчуття й завдання. Будучи здатними й у той же самий час не здатними на багато що вплинути, вони жодним чином і не припускали, що в їхній природі крилося не залежне від їхніх бажань зерно… Після цього, та птаха залетіла в туман, у молочній пелені якого на час в єстві цього виду загубилася можливість розрізняти які-небудь предмети й факти…