РОЗДІЛ 11. МОВЧАЗНИЙ ГЛЯДАЧ

11 березня 1927 року

Дені Тібо, двадцятисемирічний лицар, одягнений зараз у легку сизу бриґантину, неквапливо рухався вперед, углиб світу, на своїй рябій кобилі Еострі. Звідки він рухався? Це нам було невідомо. Що було позаду нього? Можливо, його село? Які межі він покинув – рідні пенати чи край, звідки він був вигнаний? Яке минуле розташовувалося позаду нього? Які перебували позаду нього покоління та традиції? Спадкоємцем чиєї цивілізації він був? Адже бути лицарем можна в будь-якій парадигмі існуючої цивілізації, чи не так? Але... Куди він прямував? Цього також ми не знали. Можливо, він бажав досліджувати та вивчати цей світ? Можливо, досліджувати та вивчати, але не так, як це робить пересічний, нічим не примітний науковий діяч, а як найбільш що не є винятковий філософ – той, кого не цікавить наукова сторона життя, бо вона занадто визначена й легко визначувана, а відповідно й проста, той, хто віддає перевагу пізнанню того, що існує поза формами, за межею матерії, метафізично… того, що міститься й перебуває у всьому й одночасно ні в чому? Яке майбутнє чекало на нього? Що чекало його попереду і які були його цілі? Однак же нам чудово було відомо те, що між лицарем Дені Тібо та його кобилою Еострою колись був укладений негласний, невидимий для людського ока договір – людина не знала мови коня, а кінь не знав людської мови, але це анітрохи не заважало розуміти один одного й укладати один з одним на рівні власної природи й інстинктів договори: цей договір полягав у наступному – доти, доки кінь підкоряється своєму вершнику й не скидає його зі свого крупа, вершник не встромляє свої гострі шпори в його відносно ніжну плоть. Хіба не подібного роду суспільні договори укладають усі правителі підмісячного світу з тими чи ж іншими народами?! Хай там як, Дені Тібо безперервно рухався вперед, при цьому невпинно звертаючи свою увагу на ті чи ж інші природні явища, події та процеси – його пригоди були надзвичайно захоплюючими для тих, хто вмів побачити нескінченність Всесвіту в маленькій пилинці на кленовому листі стародавнього дерева, й абсолютно нудними й, воістину, божевільними для того, хто бачив цей світ таким, яким він є. Дені Тібо був освіченим, проте він не був адептом того чи ж іншого культу, ордена чи ж течії – він був самим собою: людиною, яка у всьому, зокрема й у собі, бачила Бога й Всесвіт, а тому приділяла чимало часу вивченню всього, зокрема й себе. То які ж «дивовижні» явища, події та процеси чекали на Дені Тібо на його для когось безцільному, а для когось надзвичайно осмисленому шляху?! Про це ви дізнаєтеся далі.

Неквапливим кроком, верхи, а відповідно й за допомогою рябої Еостри, вступивши в зеленолике вирвище невимовно чарівної галявини, той двадцятисемирічний французький лицар одразу ж розгледів воістину просочене нектаром фертильності персикове дерево – десятки насичених плодів кольору коралового рифу несамовито вабили до себе людське єство Дені Тібо в ту саму годину, коли філософська сутність безперервно закликала в ньому до стриманості, смирення й терпіння. Дені Тібо не був дитиною цього світу – він занадто багато часу у своєму житті приділяв усіляким роздумам, міркуванням та антиноміям, а тому філософ у ньому без надзвичайних зусиль здолав у ті миті людину, яка нагадала про себе.

Прийнявшись вивчати цей і справді дивовижний витвір природи, Дені Тібо мимоволі звернув свій погляд до підніжжя цього персикового дерева, де розташовувалися в чималій кількості вже вдосталь зогнилі побратими тих, хто настільки миловидним ликом невпинно пестили теплий погляд не тільки лише жовтоликого сонця, а й усієї безмежної й водночас такої обмеженої природи – поки там, нагорі, співали птахи біля миловидних плодів персикового дерева, тут, унизу, панували черв’яки та мурахи, які безперервно виконували приписаний їм самою природою настільки самобутній обов'язок: немов такі собі своєрідні женці вони збирали приготоване їм урожай для того, щоб уроборос Всесвіту не зміг розімкнутися – цього черв’яка мала з'їсти надалі птаха, а птасі судилося померти від іклів вовка чи ж рисі. Це нескінченне, замкнуте коло – ланцюг, ланки якого не мають ні початку ні кінця: найменші частинки запускають глобальні процеси на рівні Всесвіту – що вже й говорити про дії людини… Отже, з особливою увагою приділяючи власні думки й почуття, а також, що найбільш важливо, свій час пильному вивченню дій маленьких комах, він з невимовним здивуванням для себе побачив у цих мурахах те, що він бачив раніше в людському суспільстві: ось, маленька мураха прагне підняти величезний шматок частково зогнилого персика, але в неї недостатньо сил для того, щоб реалізувати свої прагнення, а тому вона кличе на допомогу своїх побратимів, які, розділивши відповідний плід на маленькі частинки, без особливих перешкод і перепон взялися до виконання своїх наступних завдань і цілей – хіба не подібним же чином, немов та маленька мураха, діяв Дені Тібо тоді, коли він брав участь в облозі замку, де сам він не міг виконати певні бойові завдання, а тому покликав на допомогу побратимів, які перебували біля нього. У цих мурахах Дені Тібо нині бачив себе й інших лицарів, які усвідомлено чи ж, можливо, самі того анітрохи не усвідомлюючи, втілювали в життя якусь вищу волю, волю власного чи ж чийогось природного інстинкту – у людському суспільстві існують такі обов'язки, які не можуть бути виконані одним конкретним громадянином, а відповідно які мають покладатися не на одного конкретного громадянина, а на багатьох чи ж і зовсім на всіх осіб, які мають громадянство, бо це необхідне для блага всіх, для так званого, суспільного блага: і в цьому випадку зовсім не має значення…