РОЗДІЛ 9. ГАЛЕРЕЯ ВИДІНЬ

9 березня 1891 року

Вперше за довгий час сімдесятип’ятирічний Едріан Елліот відчув поблизу себе незвичайно пекуче й прохолодне дихання смерті – протягом усього свого життя він чимало часу розмірковував про смерть, але ще більше разів він зображував її чи то на полотнах своєї свідомості, чи ж на матеріально відчутній матерії відповідного роду фарбами: Едріан Елліот в описувані миті, можливо, вперше за все своє життя задумався над тим самим шляхом, який чомусь він змушений був пройти серед меж цього й справді безжального підмісячного світу – він відчував себе справжнім художником, художником власного життя й у власному житті! Йому здавалося, ніби тільки лише в ці хвилини він зумів у справжній і повній мірі осягнути приготоване йому самим Всевишнім призначення – бути й бути великим художником! Неспішно покинувши межі тієї самої вишукано прибраної кімнати, яка слугувала для його плоті, але не для його розуму, бо він ніколи не відпочивав, спальнею, Едріан Елліот обережно ступив у простори довгого, тьмяно освітленого коридору, по обидва боки якого розташовувалася й справді незліченна кількість картин, а в кінці якого, своєю чергою, було прикрите якоюсь щільною завісою вікно – бажаючи якомога швидше, незважаючи на панівні в його душі апатичні думки розсіяти цей справді таємничий напівморок, він намірився досягти світла, а відповідно звільнити раніше згадане вікно від тієї щільної антрацитової завіси. Крок за кроком, повільною, тремтячою ходою – саме так він наблизився до першої з картин, яка зараз розміщувалася праворуч від його єства: надзвичайно знеможені, знеможені перебуванням у цьому безжальному й жорстокому світі очі невпинно сльозилися, тим самим не дозволяючи Едріану Елліоту в найдрібніших деталях розгледіти той винятковий витвір – ідея чи ж матеріальне уособлення цієї ідеї? – який колись настільки майстерним чином зірвався з його майстерного пензля… Відчуття близькості смерті обпікало його плоть якимось болісним холодом, природу якого він не здатен був пояснити самому собі в ці хвилини: Едріан Елліот чудово усвідомлював, що нині він проживає, можливо, останні хвилини на цій землі, але… але йому так хотілося досягти в цьому напівмороці сутності завішеного вікна, а відповідно й звільнити замкнене в кайдани цією завісою яскраве, променисте світло. Так, він, Едріан Елліот – той, хто не бачить наприкінці свого шляху світла, – вирішив будь-що дістатися до кінця коридору, до вікна, щоб звільнити з такої своєрідної в'язниці свободу світла: але чи є там світло?! Несамовито прагнучи до світла, Едріан Елліот так і не зміг виростити у своєму розумі справді глибоке й зріле питання – а чи є там світло, де шукає його Едріан?! Чи перебуває за цією завісою світло чи ж там панує морок? Чому ж він вирішив, що там, за цією завісою, перебуває світло?! Чому ж він вирішив, що світло бажає потрапити в його дім?! Безперервно прагнучи звільнити з якогось ув'язнення, як він вважав, світло, Едріан Елліот так і не поставив собі питання: а чи необхідне звільнення цьому світлу? У мороці перебуває він, Едріан Елліот, а не світло – звільнення необхідне йому, Едріану Елліоту, однак же аж ніяк не світлу. Світло проживає своїм, не залежним від містера Елліота, життям – містер же Елліот не може існувати без світла: світлу абсолютно все одно, чи будуть відчинені вікна того художника, але художнику ж це не байдуже… То куди ж рухається Едріан Елліот? До світла чи? Ні, він рухається до безодні невідомості й його ноги, немов човни Харона, несуть його плоть, але, можливо, не його ім'я в безкрайню безодню завжди спокійної Лети… А можливо, він наближається до смерті?! Але сльози на його очах свідчать про те, що він не хоче, не бажає помирати: душа й розум його радіють – вони розуміють, що смерть це правильно. Смерть – це лінія, яка підсумовує людське життя, і якщо вона буде відсутня в цьому світобудові, то навіщо нам тоді дано це життя, у чому її сенс і суть?! Сенс життя укладено в смерті й дурний той, хто цього не усвідомлює чи ж не бажає усвідомлювати. Отже, зупинившись біля першої з картин – необхідно згадати, що кожна з них була визнана його сучасниками винятковим шедевром, – Едріан Елліот раптово відчув, як у надрах його єства, немов маленькі іскорки на давним-давно висохлому попелищі, почали відроджуватися глибоко засипані пилом часів осколки колишніх емоцій, ідей, спогадів і видінь: саме так Едріан Елліот зробив свій перший крок у дивовижній галереї людських видінь, які немов сни, безперервно змінюючи одне інше, строкато миготіли перед його вже суттєво вицвілими блакитними очима – та й хіба це були не сни?! Які є докази того, що це все було правдою?! Більшість свідків, свідків його молодості, були вже мертві, втім, як скоро помре й він сам – правда це все чи ж вигадка? Можливо його уява в передсмертних судомах безперервно малює ці кольорові сюжети для того, щоб прикрасити гіркоту скорботи – скорботи про невпинно минулі хвилини життя? А можливо, зовсім не він малював ці картини? Може, не він автор цих картин? Тоді хто ж він? І чому ж ці картини перебувають у його домі? Чому ж тоді питання щодо того, ким він є, виникло в його свідомості тільки лише перед тією самою миттю, коли він мав покинути цей світ?! Ні! Він, Едріан Елліот, автор цих шедеврів! Він копітко працював над кожним із них – він чітко це розуміє, нехай і підтвердженням тому такі хиткі та прозорі видіння: але ж це не одне видіння, їх ціла галерея! Дивовижно! У ту саму годину, коли смерть, немов голодний хижак біля жертви, зі слідами слини на вустах блукає біля майбутньої здобичі, людина, яка є цією здобиччю й жертвою, знову проживає найкращі та приємні видіння, а також спогади, ніби останнє зітхання її єства несамовито прагне показати їй, що саме вона втрачає, – показати для того, щоб вона почала шкодувати про те, що вона з тих чи ж інших причин не здійснила… Картина! Винятковий за своєю красою образ юної дівчини! Які ж почуття він відчував у ту саму мить, коли його пензель виводив ці досконалі лінії воістину божественної істоти?! Едріан Елліот наївно, по-дитячому в цей момент доторкнувся до цього осколка, осколка спогаду чи ж видіння – він уявляв, як у миті створення цього шедевра його душа несамовито бажала зішкребти з поверхні сонця кілька промінчиків тепла й світла, щоб написати тим матеріалом, можливо, найвеличнішу, нетлінну, картину в історії людства! Едріан Елліот у своїй свідомості, у своїй душі безперервно уявляв, як саме, чуттєво він служив цій жінці – у ті хвилини в його єстві не було тверезих думок, які з часом згодом знайшли свій притулок у раніше згаданому місці: ці думки звучали наступним чином – тоді, коли ти служиш жінці, не слід забувати про те, кому саме колись служила Єва!.. Тоді Едріан Елліот був щасливий – зараз же його душу терзали осколки цього щастя, подібно до того, як наносять незліченну кількість ран плоті осколки скла: тоді з надр його душі, з його очей лилися сльози життя та щастя – нині ж з його очей струменіли струмки смерті й гіркоти про минуле й нездійснене… Вона! Це була його перша кохана, яку іменували Ангеліна! Сповнена життя й надій душа! Ах, як він був щасливий біля неї та її вірного курцхаара Ахіллеса! Він так само, так само подібно до Ангеліни увічнений на цій картині – він розташовувався біля її ніг у горизонтальному положенні!.. Едріан Елліот, приділивши відповідну кількість часу цьому видінню, тремтячою ходою попрямував далі, вглиб тьмяного напівмороку – з кожним кроком, з кожним просуванням до завішеного вікна він усе менше й менше міг розрізняти щось у темряві, бо чим ближче до вікна, тим більше сутність цього напівмороку ставала густішою… На наступній картині, єство якої було вже значною мірою менш помітним для його справді знеможених літніх очей, був зображений лондонський лікар, його давній друг, пан Вейнрайт: він не був зображений хорошим, як не був він зображений і поганим – персонажі Едріана Елліота не були героями, як вони не були й лиходіями. Вони були людьми мислячими, а відповідно й живими – він не прагнув створювати добро чи зло: він несамовито бажав створити велику думку й не менш велике почуття – вони значною мірою вищі за ці ниці визначення добра й зла! У момент створення зображення лондонського лікаря Едріан Елліот відчував саме такі почуття – він відтворював у своїй свідомості те саме видіння, яке дозволило визначити давним-давно забуті пози й розташування ліків у домі того служителя Асклепія… Навпроти цієї картини, на протилежній тій стіні, розташовувався ще один шедевр містера Елліота – витвір мистецтва під назвою «Крапля»: серед меж цього полотна був образ похмурого дощового Лондона – зафіксована ж Едріаном Елліотом була та сама мить, коли маленька крапля багатогодинного дощу розтрощує колосальний, у порівнянні з розмірами цієї краплі, дах одного з лондонських будинків. Маленька крапля руйнує дах цілого будинку… Такі думки, можливо, жили нині у свідомості всякої пересічної людини, але не в єстві Едріана Елліота, коли він втілював нематеріальне на матеріальному, – Едріану Елліоту, як людині освіченій, було підвладне бачити справжній ракурс подій, у всіх вимірах, а тому він чудово усвідомлював, що до моменту зіткнення краплі з тим дахом межі даху обдарували своєю присутністю десятки, якщо не сотні тисяч інших крапель, однак же знищила той тільки лише одна маленька крапля: сотні тисяч маленьких крапель розтрощили свою сутність, свою плоть для того, щоб остання крапля виконала своє призначення – без їхньої загибелі вона ніколи б не здійснила те, що вона здійснила. Вони загинули не просто так, безумовно, у розумінні останньої краплі, вони дозволили їй піднестися й увічнитися. Адже вона не здійснила нічого надприродного – вона зробила не більше, ніж її попередники, але саме вона знайшла славу руйнівниці! Хіба здатна була пересічна людина побачити на цій картині те, що на ній було написано метафізичними, нематеріальними фарбами? Якщо ти не здатен побачити причину чогось, що відбувається, то це зовсім не означає, що її не існує, а відповідно що це щось сталося випадково! Дивлячись на красу цієї картини, більшість людей не розуміли її суті, бо не бачили в ній те, чим вона настільки іскристо світилася й палала – світилася й палала для справді освіченої, для справді посвяченої людини… Трохи далі, по цій же стороні, але ближче до тьмяного світла розташовувалася картина Едріана Елліота під назвою «Рись» – полотно, серед просторів якого вельми майстерним чином була зображена рись, попереду якої був дикий вовк, який поїдає тендітну плоть лісового оленя, а позаду неї, рисі, розташовувалися маленькі спадкоємці тієї, які, судячи з їхнього виразу, відчували незвичайно пекучий, палючий їхні шлунки, голод. У ці хвилини рись була на роздоріжжі: з одного боку інстинкт рисі вимагав від неї, щоб вона нагодувала дітей, а відповідно й вступила в сутичку з вовком за тушку оленя, але з іншого боку, в ній невпинно твердив про інше інстинкт самозбереження, твердив про те, що вона може втратити власне життя в цій боротьбі. Неподалік від неї, на дереві з цікавістю дивилася на те, що відбувається, ворона – здавалося, вона бажала щось сказати рисі, яка зараз віддавалася сумнівам: саме так Всевишній доносить до нас свої думки, доносить всілякими способами – Він не обмежений у своїх діях і можливостях… ми ж обмежені в розумінні цих знаків, послань, символів. То яке ж рішення ухвалить рись? Що принесе їй більше втрат, а що більше блага?! Відповідь на це питання містилася в тій картині – містилася для того, хто здатен був бачити із заплющеними очима… Ступивши ще один крок у бік мороку, Едріан Елліот розрізнив риси останньої картини, ледь вловимі контури якої ще були відкриті для його посивілих очей, – на ній був зображений маленький хлопчик, який з особливою старанністю й ретельністю виводив своє ім'я – Жермен де Сен-Пре – на нескінченному піщаному березі: вдалині, на горизонті, вже височіла хвиля, яка мала найбезжальнішим чином змити, знищити цей напис, але він не бачив її – він був занадто захоплений своєю по-дитячому наївною працею. Едріан Елліот згадав, як він, подібно до Жермена де Сен-Пре, був таким же наївним хлопчиком, як вірив у те, що зуміє увічнити своє ім'я на піску часів, при цьому анітрохи не розуміючи законів природи та світобудови, які, незалежно від його дій, думок, почуттів і бажань, втілюють власне буття. Створюючи свій напис, маленький хлопчик був щасливий – у цю мить його дитяча природа була як ніколи близька з Богом і Всесвітом: усі з нас створені для щастя, але не всі здатні його знайти й досягти… Едріан Елліот ніколи нікому не розповідав підтексту своїх картин, бо вважав, що це тільки лише зашкодить тим, хто здатен бачити, і нічим не допоможе тим, хто бачити не здатен. Саме так він просувався все далі й далі в надра, у морок власних видінь, спогадів, напівснів – з кожним своїм кроком він усе більше й більше відчував холод, ніби життєві сили з кожною дією та рухом покидали його єство: його плоть осягала, як вона охолоджувалася, але його розум не міг осягнути, чому саме це відбувається, адже зараз він перебував у домі. Очевидно, смерть максимально наблизилася до нього. Ні! Тепер усе ясно! Він наблизився до вікна – ось звідки цей холод! Але чому воно таке холодне, якщо воно має випромінювати світло й тепло?! Все ж, незважаючи на ці неприємні відчуття, Едріан Елліот відчув якусь радість і навіть певне задоволення – він досяг вікна! Зробивши відповідного характеру рух, щоб звільнити вікно від кайданів завіси, він жахнувся – вікно не дарувало цьому коридору світла! Усвідомивши марність усіх своїх зусиль і старань, Едріан Елліот відчув виняткове за своєю природою тремтіння в ногах і одразу ж втратив не тільки лише свідомість, а й своє життя. З цієї миті він не міг більше відчувати нічого, крім холоду…