РОЗДІЛ 7. ПЕРЕДСВІТАНКОВИЙ МОРОК

7 березня 1912 року

Едвін Хофф важко зітхнув. Удар за ударом, серцебиття за серцебиттям, думка за думкою і почуття за почуттям – саме так, немов у якійсь магічній і сакральній одноманітності, яка була не більш ніж різноманітною сукупністю, неспішно, але послідовно втілював своє призначення в дійсність цей тридцятирічний представник норвезької нації. Едвін Хофф за своєю професією, але не обов'язково, що за своєю долею, був шахтарем – у ці хвилини він змінював приховану для пересічних очей сутність земної матерії, але, можливо, його долею була зміна іншої сутності: водної чи ж повітряної? Можливо, його долею було виривати й поглиблювати метафізичну матерію науки чи ж добувати з надр мистецтва найвеличніші копалини?! Чи має значення те, якою була його доля, якщо судилося йому було – але чи самим же собою судилося?! – проводити свою працю всередині шахти. Навіщо ці роздуми, які є не кращими за працю данаїд?! Його тяжка чесна праця, праця Едвіна Хоффа, незважаючи на свою праведність і відповідність біблійним заповідям, анітрохи не приносила йому радість, але він у тій чи ж іншій мірі приносив певні доходи його сім'ї, розмірковуванням про долю якої, слід визнати, він приділяв чимало часу й уваги у своєму житті, а найбільше тоді, коли в його незвичайно м'язистих руках уже більше не залишалося сил та енергії для того, щоб зробити черговий укол раніше згаданої стихії до блиску знеможеним вістрям відносно важкої кирки. Скільки людей до нього перебували в цій шахті й подібно до нього в ім'я досягнення результату праці прагнули добути з надр землі те, що становило для нашої людської цивілізації певну цінність? Їх було чимало. Але чи були ці, настільки високо вихвалювані й вознесені матеріали цінністю для тих мешканців підмісячного світу, які безперервно, з одного покоління в інше, чомусь, у силу своєї долі сусідили з тими, вкрай цінними, згустками тлінної форми нетлінного буття. Для черв'яка, амеби чи ж інфузорії туфельки те, що становило для нашої цивілізації найвеличніший видобуток, було всього лише незначним, маловажним, пересічним елементом всеокружного того декору. Едвін Хофф був не першою й не останньою людиною, яка мала здійснювати те, що він робив нині: реалізовувати й втілювати власне призначення, а відповідно й як одна з нескінченної множини квіток призначення цілої плантації, людської форми – здійснювати те доти, доки іншого не побажає Найвеличніший Садівник фрактального Всесвіту, що є не більш ніж ефірним і ефемерним егрегором. Значну кількість днів у році розташовуючись під землею, Едвін Хофф з часом навчився розуміти природу цієї матерії, навчився розрізняти її настрій і споглядати в неживому скупченні атомів нескінченний у своєму поділі та множенні світ: крім того, йому пощастило на власні очі переконатися в тому, що земля – є найвдячніша матерія, бо якщо ти доглядаєш за нею, возносиш в ім'я її на її вівтар власний час чи ж працю, вона обов'язково винагородить тебе сповна за відповідного роду старання. Так думав Едвін Хофф. Велика безліч людей пестила межі земної кулі своєю присутністю, але ще більша кількість людей обпаскудила її природу своїми вкрай порочними думками, а відповідно й своїми надзвичайно брудними справами: земля ж, незважаючи на це, завжди залишалася чистою й незалежною – одночасно належачи всім, вона в ту ж саму годину не належала нікому. Кожен із представників людського роду тією чи ж іншою мірою користувався її благами, але жоден з усіх не міг претендувати на абсолютне володіння її природою та єством. Подібно до норовливої та свавільної нареченої, вона так і не змогла відшукати гідного для себе коханого – саме з цієї причини багато хто, побачивши те, що солодкий плід не перебуває під надійним захистом, колись намірилися позбавити її невинний лик найдорожчого й найціннішого, чим вона нині володіла: позбавити її свободи – не чекаючи дозрівання, вони зривали з юних гілок усе ще зелений плід насильно… скуштувавши ж цей плід, вони відчували нестерпно неприємний смак цього плода, а тому одразу ж випльовували той із надр свого порочного рота. Таким чином, не дозволивши плоду дозріти, вони позбавляли себе в майбутньому не тільки лише солодкості того плода, а й зовсім володіння цим плодом, бо зі знищенням його неприємності чи ж солодкості знищувався й він сам… Едвін Хофф був одним із тих, хто вдень і вночі перетворював нашу землю – більшу частину часу фізично, меншу ж частину того метафізично. Він щодня, розмірено, за графіком обробляв власний сад, не здійснюючи при цьому ні хороших, ні поганих справ, а тому був найбільше милий існуючому Всевишньому: будучи гусеницею, він не бажав стати метеликом, як не прагнув і стати хробаком – хтось назвав би подібного роду життя мороком і, найімовірніше, цей хтось був би певною мірою правий… Удар… Ще удар… Ось, удар за ударом, і Едвін Хофф уже позбувся у своєму житті хвилини… ще удар… ще й ще… незмінно, з розміреністю годин здійснюючи ці дії, Едвін Хофф і не припускав, що незалежно від його дії чи ж бездіяльності, тільки лише вдихаючи наявне повітря, він тим самим наближав свою загибель… Кожен удар, здавалося, ніби свідчив про те, що він позбувся у своєму житті хвилини – це був свого роду годинник життя… Немов якийсь самобутній жнець він з особливою старанністю косив хвилини свого життя, ніби то були тієї чи ж іншої наповненості спілі колоски – дивовижний парадокс: серпом у його праці було його ж власне життя – саме його народження призвело до того, що він повинен буде в той чи ж інший момент загинути… Удар за ударом, перебуваючи тут, у шахті, він позбавляв своє життя щастя і гіркоти, добра і зла, радості й печалі – у ці хвилини він відчував найбільш що ні на є глибокі почуття і в той же самий час був винятково безчуттєвий: усвідомити цей стан здатна тільки лише та людина, чия плоть і чиє єство хоч одного разу в житті було піддане впливу воістину тяжкої й болісної праці… Ще удар… тьмяне світло мерехтіло під стать цим ударам, немов видаючи пульс життя тут йому, Едвіну Хоффу, який перебуває в мороці, серед меж такої своєрідної та самобутньої преісподньої – серед меж цього світу… Ще удар… музика цих ударів була звична для його слуху, як звичні для слуху справжньої аристократії мелодії Форе, Перселла, Альбіноні та Гріга… Ще удар… Його думки й почуття, немов стародавня римська дорога, то покривалися брудом і пилом, то іскристо сяяли відполірованим єством, але завжди, незважаючи на відповідного роду пелену, римська дорога завжди залишалася римською дорогою… Ще удар…