РОЗДІЛ 5. УСЮДИСУЩИЙ БОГ

«…Опівнічної години, розквітом бурі,
Бувши наздогнаний зненацька,
Молодий паломник, в’язень гурії,
Запрагнув відшукати чертог,
Для духа, серця і для тіла:
Чимало тяжких ночей,
Перед ликом юним пролетіло,
В глушині полів, у глушині степів –
Виною тому очі, в лазурі,
Чия спокутувалася блиску плоть.
У мороці стан – немає рис фігури –
З душею, де почуття є оплот,
З сакральним таїнством авгура,
Цілющості в ім’я від тягот,
Віддався співам без цезури,
Що прославляє Божий рід.
І ось, в єдину мить, як у байці,
У темряві він бачить тьмяне світло –
Іти до нього в морок небезпечно,
Але не йти є померти!
Зібравшись духом і душею,
Спрямував юний у тернистий шлях –
Якщо прагнеш у світі ти спокою,
То перш повинен ти всплакнути!
З миттю кожною наближаючись,
До того, що був такий милий очам,
Надією чистою воскресаючи,
Він розрізнив у цьому світлі храм.
Подолавши пороги храму,
Тут знайшовши затишок і дах,
І їжу й вино в тих грамах,
Що встановлює акт Христів,
Він здивувався насиченню,
Убранству золотом і сріблом –
Чи можливо в дусі пересичення,
Твердити, що скромність є добром?
Знайшовши дах, затишок і їжу,
Благодіянням простим,
Він жадав вивчити житло –
Аж ніяк не зробившись сліпим,
Або гірше що, невдячним,
По відношенню до тих, хто син,
Церковної влади богоданної –
Де багато блага, але руїн,
Що зиждуть явно протиріччя,
Чимало також – цього не приховати.
У ту мить, коли з амвона промовою,
Маючи намір завзято розкрити,
Те, що ховається серцями,
Пастви небесної, чий же лик,
Смиренням ховає мішок із гріхами,
Сльозою ж торбу з інтриг,
Тяжкий думою, тілом пастир,
Кмітливо, з духом говорить,
Що золото блищить марно,
Хоч золотом він сам чадить,
Спалюючи фіміам для пастви.
Він переконує всіх навколо,
Що немає гріха страшнішого за пристрасть,
При цьому зрошуючи луг,
Своїми поглядами, прекрасний,
Найніжнішої плоті юний стан:
Без ряси він не безсторонній,
Під рясою він із тих же ран,
Із тих же болів і страждань,
Із тих же почуттів добра і зла,
Як і будь-хто з усіх нас тканий,
Кого встромила у світ доля.
Покликавши чуйно помолитися,
Розкрити печалі, суть тривог,
Душею і думкою поділитися,
Святий отець, немовби Бог,
Дізнався про кожну людину,
Чимало таємниць, її гріхів –
Скуштувавши душевні річки,
Він пожинав великий улов,
Всередині сяючи безпробудно,
Від влади, ввіреної йому,
Чужою правдою чистомісячною:
Чи не схожа правда тут на ярмо?
Настав час юнакові зізнатися,
У гріхах перед тим, хто не Творцем,
Був для його субстанцій,
А тому, потупивши погляд,
Він занурився вглиб мовчання,
Потім пірнув углиб єства:
Тому, в кому істинно прагнення,
Із покаяння струмка,
Напитися чистої, ніжної вологи,
Не потрібні кур’є й засоби,
Адже Бог не вимагає відваги,
Щоб прийняти принца чи, негідника.
Молодий паломник, в’язень світла,
Раптово потонув у темряві –
Немов герой він із Завіту,
В єдину мить в іншій землі,
В інших просторах опинився:
В одній із тисячі печер –
То був лише сон, йому піддався,
Він, виснажившись немов звір,
Давно переслідуваний життям.
Простори швидко вивчивши,
Де віддавався він затишшю,
У собі спорудив він наратив,
Вельми правдивий, живописний,
Що Бога більше тут, ніж там,
Серед меж золотих, чистих,
Де гордо пісню співає орган:
Ось у цих грубих сталактитах,
Він бачив образи святих,
У променях простих – небес софіти,
У потоках вод – Едему вірш,
У мовчазному грубому худому мороці,
Сяйво життя, щастя насолод.
Так побачивши без уявних знаків,
Обрядів, символів – довіку,
Вони є маски маскараду! –
Того, хто храмом світ назвав,
У душі паломника насолода,
Від солодкості руху річок,
Рівнин простору зросила.
І створивши з печери храм,
І бачачи Бога там, де сила,
Його у діяннях і там,
Де проявляється у творіннях,
Будь камінь то, чи людина,
Молодий паломник натхненно,
Згадав колишнього життя вік:
Йому пригадалося, як із почуттям,
Що не піддається словам,
Побачив він у дівчинці юній,
Великий, чудовий, ніжний храм,
Притулок в якому був найкращий,
Тому, хто в житті був гонимий –
Хто кинутий був напризволяще,
Хто відтворив себе один.
Побачив у юній сутність Бога,
Чью Олександрою нарекли –
Рішуче й без тривоги,
Той вузол, що давно плели,
У його душі нечуття довго,
Хвилин сирітства павуки,
В єдину мить, без зайвих тлумачень,
Її очі перерубали.
І в кожній волосині агата,
Що кольором брів прямотою,
Він бачив ніжну латку,
Для тієї душі, що наготою,
Перед єством його стояла,
Являючи чудовий Божий дар,
З хвилин народження, початку,
Коли виникає життя жар.
Він кожен погляд її творінням,
Мистецтва вищого вважав:
Її посмішка, сміх, рух –
Для Апеллеса карнавал!
Її уста – пунцовість троянди,
Її уста – це хмари,
Що ввечері малюють пози,
На тлі небесного полотна.
Очі ж її – це дві пожежі,
Чиє полум’я палить сильніше за вино,
Це дві лазурні земні кулі,
А шкіра – Косма пелена!
Вії – гілки форзиції,
Чудовий стан – це верби плоть!
І як, відповідайте ж мені, вітії,
Себе можливо побороти,
При вигляді тієї, хто наймиліший,
При вигляді тієї, хто найчудовіший:
Тоді палаємо ми сильніше,
Коли не бачимо прози днів!
Молодий паломник переконався,
Під схлипи тяжкі душі,
Що як би до неї він не прагнув,
Знайде він Бога лише в глушині:
Тоді, з трудом прокинувшись також,
І усвідомивши лік годинам,
Повернув реальності пропажу –
За те, що спорудив у печері храм.
У простих матеріях тлінних,
Шукав він Бога й себе,
А відшукав він в ілюзорних,
Прекрасних видах буття,
Усього лише благоти земні:
Гарних каменів тонкий зріз –
У них немає душі. Досі й відтепер,
Вони всього лише кисті днів.
Молодий паломник, що наділив,
Її сакральністю святою,
Нехай не любимий, але любив,
Він зробив мертве – живим!
За це гірко поплатився:
Дійсність обголодавши,
Усе те, до чого він так прагнув,
Йому залишила холод лавр!
Тоді й зрозумів він, що скрізь,
У підмісячному світі, на землі,
Бог існує тільки в людях,
Хто ввірився лише простоті!..».