РОЗДІЛ 4. ОДНА ХВИЛИНА

4 березня 2023 року

Квапливо глянувши на цілком замурзаний циферблат свого недорогого наручного годинника, двадцятивосьмирічний Робер Рене з відносним полегшенням видихнув – перед його очима промайнуло значення «13:26», а відповідно через 34 хвилини, в силу дії складеного напередодні вищим офіцерським командуванням графіка, мала закінчитися та сама зміна, яка позначала годину перебування Робера Рене в окопі на лінії зіткнення з визначеним його урядом противником.

«Життя в окопі багато в чому схоже на життя в могилі! Воно бездіяльне й обмежене малим простором землі! Окопи! Для багатьох моїх побратимів і визначених моїм урядом супостатів вони й були могилами! – подумав Робер Рене, після чого негайно припав до землі, бо в ту ж саму годину неподалік від нього видала свою й справді скорботну пісню важка артилерія: через мить біля нього запанувала мовчанка. – Війна – це не завжди жар вогню, частіше війна – це мовчанка й могильний холод! Артилерія! Немов лернейська гідра вона виплеснула свою отруту й одразу ж занурилася в надра мовчанки! На кілька миттєвостей вона внесла в мій світ відгук об'єктивної реальності, тим самим миттєво нагадавши мені, хто я і де я нині перебуваю... У хвилини мовчання артилерії часом ти здатний тут, в окопі, забути про те, в яке саме явище твоє єство нині занурене й безпосереднім учасником яких саме подій воно є, – у цю годину ти з болісним хвилюванням, немов людина, яка відчуває пекучу спрагу, дивишся на круглий циферблат свого годинника, з особливою несамовитістю очікуючи тієї самої години, яка дозволить тобі втамувати ті природні потреби: ті самі потреби, які ключовим чином пов'язані з відсутністю біля тебе бойових дій та війни. А час… на війні немає часу! Одна хвилина тут здатна тривати роками, а цілі роки навряд чи комусь тут здадуться однією хвилиною – у пеклі тебе не цікавить, скільки зараз часу, ти бажаєш дізнатися, скільки тобі ще перебувати в муках! За одну хвилину на фронті здатне статися стільки, скільки часом не відбувається й за десятиліття мирного життя… Ось і зараз… Чи буде наступна хвилина тут, в окопі, для мене хорошою? Або ж, можливо, вона позбавить життя моє єство? Що вона дарує цьому світу? Добро чи ж зло? Можливо, в цю хвилину нічого не станеться, а тому ця хвилина буде найсвітлішим відрізком часу, бо жодна людина не позбудеться того, що є найбільш цінним не тільки лише для неї самої, а й для тієї нації, представником якої вона є, – людського життя… Окоп! Цей маленький клаптик земного простору був для мене цілим Всесвітом – світом зі своїми радощами й трагедіями. Я відчував, я осязав, я усвідомлював, як перед моїми очима тут зароджувалося й гинуло життя – життя мурахи, павука, миші та ящірки… Незважаючи на те, що відбувається, а саме війну людства, маленький павук творив собі дім, а маленька миша створювала собі нору. Вони не знали, що очікує їх далі, але вони жили, жили й існували. Вони не мали ані найменшого уявлення про цілі та сенс цієї війни – в їхній свідомості війни були не інакше, як проявом своїх інстинктів, незмінно пов'язаних із голодом, продовженням роду, самозбереженням… Вони анітрохи не здогадувалися про те, що людина була нічим не краща за них: прикриваючись глянцевою обкладинкою, ними керував усе той же тваринний інстинкт… Ці маленькі мешканці мого Всесвіту не боялися смерті, як не боялися вони й життя. Їм був накреслений шлях і вони його чудово усвідомлювали – реалізація приписаних їм самою природою функцій та інстинктів: дотримання конституції свого буття. Ось маленький синювато-графітовий павук впевнено наближається до своєї жертви: його павутину безперервно коливає прохолодний березневий вітер – подія, яка анітрохи не залежить від цього мініатюрного породження життя – але він йде, він рухається все далі й далі вперед! У ці хвилини він жодним чином не керує собою – ним керують тільки лише інстинкти: інстинкт голоду й інстинкт самозбереження – який інстинкт у ньому переможе, таким і буде його подальше життя… На війні часом ми найбезпосереднішим чином відчуваємо й усвідомлюємо цю схожість із маленьким павуком – жертвою інстинктів… Дивлячись на овіяні турботою й працею кокони цих павуків, я з сумом осягав ту саму окільцьовану долю, яка була суджена майбутнім і попереднім поколінням цього павука – щойно вони народилися на світ, вони стали приречені не тільки лише на загибель, а й на скуте інстинктом життя: воістину безсмертний, а відповідно й щасливий той, хто не був народжений!.. Ось трохи далі перед моїми очима безперервно мерехтить самобутнім проявом власного життя буроликий мурашник – це була й справді дивовижна будова, бо вона була споруджена на дещо іншому, більш громіздкому за своїми розмірами, мурашнику: незважаючи на це, мешканці базису й надбудови володіли рівними правами, бо розташування на тій чи ж іншій висоті не було для них підставою зневажання собі подібних – навіть мурахам було чудово відомо те, що жодним чином не здатні були усвідомити мільйони представників людського роду, а саме те, що висота є всього лише одним із фізичних вимірів… Тут же неподалік від мурашника, у моєму маленькому Всесвіті розташовувалися два десятки мишачих нір – необхідно визнати, що незважаючи на певну схожість своєї будови, кожна з цих печер все ж володіла якоюсь особливою, винятковою ідентичністю: у цьому ті печери нагадали мені багатоповерхові будинки людей, де в кожній квартирі, у кожному вікні перебувають настільки різні люстри й штори – розташовуючись в одному будинку, кожен із них при цьому творив власний, не схожий на інші приватний затишок… Ось маленький павук, рухи якого на кілька миттєвостей раніше завмерли, обережно продовжив свій шлях тонкою павутиною – чого йому боятися? Боїться тільки лише той, хто не згоден із тим, що йому накреслено самою долею, – той же, хто цілком довірив своє життя в руки долі, не здатний відчувати страх! Так і я… Перебуваючи в цьому окопі, я нікого не боявся… ні в що тут я й не вірив. Я не вірив тут ні смертним настільки ж, наскільки не вірив я тут і безсмертним, бо перші, так само як і другі, під приводом своєї святості й сакральності створили те, де загинула й гинула незліченна кількість квітучих представників напівуспішної нації! Перші, як і другі, зрадили нас… Остаточно збожеволілі офіцери, в ім'я брязкання кількох грамів дешевого металу на своїх грудях, безперервно твердили нам про те, що ми великий народ і нині, на полях битв, ми здобуваємо найбільшу славу – але хіба можливо нагородити цілий народ медаллю? Слава й нагороди дістаються особистостям, а не цілому народу – нас же переконували у зворотному: з кожним новим днем піксельні кітелі несамовито жадаючих крові офіцерів фертильно обростали, немов кіль корабля, незліченною кількістю черепашок – нас же з кожним днем ставало менше… Наші ж офіцери вельми чудово гримували життя конкретних людей у цифри зниклих безвісти, тих, що здалися в полон, і поранених – як вважають наші правителі, у воєнний час та держава, існування якої ми настільки відчайдушним чином відстоюємо, не може нести на своїх надзвичайно тендітних плечах тяжкий тягар соціальних виплат, а тому військовому керівництву людські життя необхідно трансформувати в цифри на папері… З кожним днем ми дедалі більше й більше позбавлялися всього людського… Наші супостати називали цю війну операцією, наші ж правителі боялися офіційно назвати війну війною – проте, хоч би як називали ті чи ж інші уряди те явище, воно за будь-якої назви володіло тими властивостями, які притаманні йому, а відповідно щодня приносило смерть і ніколи не породжувало життя… Але… нашим правителям неможливо було це осягнути, бо вони дивилися на війну глобально – вони дивилися на неї на величезних картах у своїх не менш величезних кабінетах… Тому, хто прагне зрозуміти війну, слід відвідати кожен окоп, побачити кожну смерть, витягнути кожного пораненого, перенести кожен снаряд і кожен ящик із бойовим комплектом, вистрелити кожен патрон і… померти кожен раз!.. Саме тут, в окопі ти здатний побачити, чим політик відрізняється від державного діяча і чим людські слова відрізняються від людських справ – оточений брудом, холодом і смертю… саме тоді ти усвідомлюєш це болісне почуття… почуття того, що ти зраджений власною державою! Армія… мова… віра – ті самі популістські, нібито об'єднуючі народ девізи й гасла, які безперервно звучать із кожного джерела інформації, знищили єдність, братерство та рівність народу: керуючись саме цими гаслами, наш уряд провів сегрегацію за позначеними критеріями, а відповідно й розділив наше суспільство на класи. У XXI столітті, при безперервному звучанні гасел свободи, я бився за те, щоб найбезпосереднішим чином стати рабом. Що й казати, чудовий вибір надала переді мною держава – бути живим у світі мертвих чи ж у світі живих бути мертвим… Вибір!.. Саме у виборі й приховані всі ті проблеми, які нині оточують нас! Усе те, що відбувається нині, – це наслідки наших виборів, а також виборів наших предків: виборів, які укладені не тільки лише в діях, а й, що найбільш важливо, у бездіяльності… Наша влада також робила вибори… і роблячи ці вибори, вона цілком забула про те, що її юрисдикція поширювалася на чітко позначеній території, а відповідно й закінчувалася рівно там, де починалися кордони інших держав… Наша влада… не більше ніж Авгієві стайні й дурний той, хто забажає їх вичистити!.. Ось біля мене прослизнула маленька ящірка… Їй байдуже, що загиблих тут нині не менше, ніж живих людей у найяскравіші для торгівлі дні на Староміському ринку в Празі… їй байдуже, що ми, солдати, на цій війні, немов дрова в багатті, – наше завдання надати певної зручності для інших, дати можливість їм зігрітися й приготувати їжу… а після… а після від нас залишиться тільки лише попіл… Однак же, безумовно, вона не відчувала подібної байдужості тоді, коли ми, немов натхненні садівники, безперервно видозмінювали певні ділянки земної поверхні, перетворюючи природні пейзажі в рови, – їй це було небайдуже, тому що там, у глушині, розташовувалися її новоявлені цьому світу діти: часом у цих місцях ми розміщували тих, хто, незалежно від віку, також були чиїмись дітьми – квітами життя… Життя! А адже що є життя? Це всього лише один із витків незліченного й нескінченного переплетення хаосу доль!.. Але чому ж я змушений перебувати саме тут і саме в цей час? А адже я міг народитися на іншому континенті, розмовляти іншою мовою й будувати абсолютно інше життя… З чиєї ж волі я повинен нині подолати все те, що є для всієї здорової та розумної людини не більше ніж божевіллям? З якої ж причини я розташовуюся тут – ні, не в пеклі й аж ніяк не в Едемі, – у місці, де не існує ні добра й ні зла, а є тільки лише одна хвилина, яка й є нашим життям?! Війна… це хаос, який згодом породжує гармонію!.. Бррр… До чого ж холодний вітер! Він обпікає моє тіло, але моя душа й мій розум палають! Тонке, брехливе, тлінне вбрання відчуває тремтіння, душа ж і розум непохитні! Чуттєве й мисленнєве полум'я зігріває моє єство, а тому моя сутність анітрохи не замерзає, незважаючи на те, що одягнений я нині у цілком замурзаний літній кітель, – що ж це, як не підтвердження того, що матерія підпорядкована духу, а всьому фізичному є влада метафізичне… І це аж ніяк не чудеса! Така логіка війни: часом тут, серед її меж, ті, хто позбавлений рук і ніг, є в рази сильнішими за тих, хто тими володіє – що ж це як не підтвердження справжньої сили духу?! Саме тут, в окопі, під звуки дружньої та ворожої артилерії щодня війна безжально шліфує грані нашої свідомості, нашого розуму й нашої душі – щось вона робить гладким і плавним, а щось надзвичайно гострим, на зразок почуття справедливості й почуття помсти… але ніколи почуття любові й ніжності!.. Подібні почуття здатні пробудити тут тільки лише спогади, однак же… ледь тліючі вуглинки спогадів неможливо зробити твердими дровами дійсності!..»