РОЗДІЛ 3. НОБЕЛІВСЬКИЙ ЛАУРЕАТ

3 березня 2047 року

Мимоволі звернувши свою увагу на настінний календар, п'ятдесятичотирирічний Франсуа-Ксав'є Руель раптово здригнувся – він відчував у ці миті й справді суперечливі почуття, найяскравішим із яких було почуття жаху: рівно цього дня, 24 роки тому, з ним сталася та сама подія, яка нині й привела його в це оксамитове крісло, у цей незвичайно вишуканий будинок і, що важливо, до подібного роду слави – Франсуа-Ксав'є Руель був найвидатнішим письменником своєї епохи. Його ім'я неодноразово звучало у списку найбільш значних і вагомих претендентів на Нобелівську премію з літератури. І все ж, незважаючи на те, що зараз він проживав у справді багатому триповерховому особняку, незважаючи на те, що в нього була міцна й ніжна сім'я, а також незважаючи на те, що він володів воістину винятковою славою, а відповідно й мав безсмертя, Франсуа-Ксав'є був по-справжньому самотній, бо в його оточенні не було дійсно вірних і відданих друзів – саме з цієї причини він і став меланхоліком. Все ж, необхідно визнати, що перманентне паломництво молодих письменників зрідка розсіювало його меланхолію, проте ж не знищувало ту – в ці миті, миті просвіти, він почувався кимось схожим на Руссо, Жермена де Сен-Пре, Толстого чи ж Ніцше. І все ж, незважаючи на раніше згадані самотність і меланхолію, пан Руель не був нещасливий – він постійно перебував у пошуках відповідей на власні запитання, він безперервно вивчав самого себе. «Тут, на землі, ми постійно перебуваємо в пошуках відповідей на власні запитання – щодня ми знаходимо відповіді на ті питання, проте ж істинні відповіді на ці питання ми зможемо знайти тільки лише перебуваючи за межею фізичного буття!» – неодноразово, немов якусь мантру, повторював Франсуа-Ксав'є своїм юним, ще незміцнілим літературним паломникам. Слід згадати також і про те, що Франсуа-Ксав'є вельми щиро любив розводити всілякої глибини антиномії з наївними адептами власного літературного культу – теми ж цих бесід зачіпали практично всі аспекти та сфери людського життя… 2047 рік був післявоєнним роком, а тому багато їхніх промов із певною періодичністю стосувалися не тільки лише природи й характеру війни, а й, що найбільш важливо, миру – Франсуа-Ксав'є з непохитною впевненістю переконував своїх юних, чи то фізично чи то душевно, адептів у тому, що угоди між державами можуть бути досягнуті тільки лише тоді, коли ставкою в цій різноманітній грі буде щось цінне й важливе: нерідко він порівнював світову політику з ринком, де головною торговою операцією є міна – народ необхідно переконати в тому, що цей товар йому дійсно потрібен і єдиною можливою опцією досягнення тієї мети є тільки лише міна. Часом, Франсуа-Ксав'є не інакше, як навмисне, за допомогою маленької іскри створював у цьому світі велике полум'я неприборканих антиномій і про людську славу, називаючи ту карнавальною маскою, у чомусь схожою на заячі вуха – вона не є частина плоті людини: при першому ж пориві сильного вітру її зносить із голови людини, ніби її й зовсім ніколи не було там. Когось же зі своїх паломників він запевняв у тому, що людська слава – це мухи на голові тигра чи ж лева: вони не є його частиною. Так, цілком віддаючись смакуванню сакрально-таємничих плодів самотності, подібно до імператора Діоклетіана, Франсуа-Ксав'є Руель повною мірою знехтував публічним життям на догоду життю приватному, бо бачив у тому найбільше щастя – той же, хто до нього приходив за порадою чи ж настановою, отримували ті: він не був скупий на поради, але він занадто дорого оцінював, за межею матеріального, свій час. «Ви з'явилися до мене, щоб знайти пораду – я обдаровую Вас її єством: пройдемо до мого квітника – помилуйтеся ж ось цими квітами, вивчіть їх, відчуйте їхній запах, доторкніться до їхньої природи», – саме так звертався Франсуа-Ксав'є до тих, хто бажав почасти пізнати істину: після ж того, як вони, його паломники, вивчали ці квіти, описуючи своєму наставнику їхній запах, принадність і недоліки, пан Руель із властивою його єству меланхолійністю відповідав їм, що дивлячись у ці миті на квіти, милуючись їхньою природою чи ж нехтуючи тією, вони, анітрохи не здогадуючись про це, вивчали самих себе. І так він радив їм дивитися на все – на зірки, на сонце, на дерева, на траву, на небо, на дощ і, що найбільш важливо, на людину. «Найголовніше диво у всьому Всесвіті – це ти сам, бо твоя будова, не тільки лише фізична, а й духовна, досконала: вона гармонійна у своєму хаосі й хаотична у своїй гармонії» – говорив він адептам свого культу зі смутком у серці й зі сльозами на цілком поораних зморшками щоках. Час від часу він приводив деяких зі своїх паломників до гноючої купи й вказував їм на діамант, який він навмисне деяким часом раніше туди кинув: «Ось гноюча купа. У ній знаходиться діамант. Гноюча купа при цьому залишається гноючою купою, вона не стає розсипом. Діамант же, перебуваючи в гноючій купі не стає гноєм, але залишається діамантом. Як він опинився в гноючій купі? Це не має ані найменшого значення. Питання дещо в іншому – чи доречно шукати діаманти в гноючих купа́х?!» В інші ж миті він являв свою думку цьому світові й про наявні релігії: «Ваше головне прагнення в цьому світі, – говорив він своїм паломникам, – досягти того самого духовного віку, коли людина починає поважати релігію і зневажати церкву! Релігію я поважав завжди, церкву ж – ніколи! Усякій людині, що справді зазіхає на знання істини, слід уміти визначати, розрізняти й розділяти ці поняття, як слід уміти відрізняти дух від матерії. Церква, повторюся, церква, але не релігія знищила мільйони людей за певними ознаками – чим же вона краща за фашизм або червоний терор? Фашизм і комунізм винищували людей за своїми ознаками, церкви ж – за своїми!» Але досить про це, повернімося ж до Франсуа-Ксав'є Руеля.