РОЗДІЛ 2. ХІД ІСТОРІЇ

2 березня 1794 року

Поглянувши на тьмяне мерехтіння дешевої свічки, Огюст Бастьєн посміхнувся. – «Дивовижно! – подумав він. – Адже подібного роду мерехтіння, створене з подібного роду матеріалу, в ті чи інші миті нашого життя має абсолютно протилежні значення: в одні хвилини воно створюється в ім'я упокоєння людської душі, в інші ж хвилини – в ім'я здоров'я людської плоті! Одне і те ж явище, але різні значення! Один і той же вогонь, але різні тлумачення! Але… чи будуть наші нащадки говорити так само й про революцію? Чим вона буде для них? Блискавкою, яка освітила темряву людської омани? Або ж блискавкою, яка на кілька миттєвостей осяяла, а відповідно і явила цьому світові справжню силу людських вад? Що ми, діти революції, залишимо її онукам і правнукам? Чи будуть нас величати героями чи злочинцями? Ким будуть називати нас тоді, коли від нас не залишиться нічого, крім кількох записів на тлінному клаптику паперу? Ми змінили хід історії, ми створили новий світовий порядок, ми явили цьому світові прецедент – ми визначили русло політичного життя нашої країни! Ми жили, ми боролися, ми вмирали! Через 50 років на сторінках підручників історії про нас напишуть тільки лише в кількісних, але не в якісних характеристиках! Під час революції загинуло стільки-то людей… але яких людей?! Життя кожної такої людини рівноцінне життю сотень тих, чий… ні, не доля!.. але вибір!.. терпіння й підкорення! Ці думки жалять мене в саме серце, тим самим породжуючи в надрах того й справді найвинятковіших властивостей гострі почуття!..»

– Александр де Богарне заарештований! Громадянин Богарне буде судимий! – раптово долинули крізь прочинене вікно до слуху Огюста Бастьєна ті слова, чим, слід зазначити, найстрімкішим чином приборкали роздуми раніше згаданого дитяти французької революції, що блискавично розповзалися, немов черв'яки.

«Революція, як і всякі монархи, не терпить непокори – ще більше вона ненавидить вірність і відданість! – важко зітхнувши, з сумом прошепотів Огюст Бастьєн і продовжив заповнювати той самий документ, у якому одна людська смерть, що володіє виглядом колись присвоєного людині людиною імені, слідувала за іншою з такою ж послідовністю, з якою день змінює ніч, а хвилина хвилину: він заповнював один із тих самих списків, зміст яких згодом позбавляв певні сім'ї батьків, чоловіків, матерів, дружин, дітей та онуків. Вугільні у своїх тонах і намірах чорнила за допомогою людської руки невблаганно заповнювали білосніжні простори пергаменту – у цю ж саму годину червонолиця кров із не меншою ж стрімкістю заповнювала справді похмурі простори Парижа: те було результатом таких собі літературних творінь Огюста Бастьєна, де всі його герої були приречені на смерть. Кожен рядок, створений Огюстом Бастьєном у вищезгадану хвилину, був просякнутий кров'ю, нехай і створювався він чорнилами. – Революціє! Як ефірні твої ідеали – вони живуть не довше метелика-ефемериди: подібно до вогників із Бенгалії вони надто яскраво сяють, але надто швидко згоряють! Революціє! Я надто добре пізнав твої плоди – їх можна справді пізнати тільки лише спробувавши: вони терпкі, немов вино чи кров – когось вони п'янять, а когось призводять у стан страху й жаху! А адже дивно… всі революції починаються з обмеження прав народу, а закінчуються завжди обмеженням прав однієї людини: формальним же приводом для революцій, як правило, таким собі casus belli служить порушення прав окремого, конкретного громадянина… Життя – вир подій! Ще ніби вчора ми з Тібо Дюпоном брали участь у штурмі Бастилії, а сьогодні я вношу його ім'я до списку підозрілих! Свого часу він зробив для революції стільки, скільки не зробив для неї, можливо, жоден парижанин: він підгодовував революцію, немов голодного пса, а він, цей гострозубий пес, у відповідь на ті благодіяння обдарував його, Тібо Дюпона, смертельними укусами! Хто знає, можливо, завтра в цьому возі до ешафоту поїду й я… Революція – це карусель: якщо з неї вчасно не зійти, вона сама викине тебе зі своєї плоті! Франсуа-Ксав'є Дені… священнослужитель… засуджений на смерть! Він, істинно віруюча людина, можливо, тільки зараз усвідомив, що час революції є воістину містичний і сакральний час, бо являє він народу в мить справжні й, що найбільш важливо, явні чудеса: на цю годину з нічого виникали речі цілком відчутні – з нічого виникали вироки! Дивлячись на долю Франсуа-Ксав'є, я відкрито заявляю суспільству, що є атеїстом: хрест же на своїх грудях вважаю тільки лише хаотичною у своїй гармонії сукупністю атомів металу – у душі ж я розумію, що віра є більше ніж матеріальне уособлення її атрибутів! Венсан Жюльєн… а він-то чим провинився? Немає більш завзятого прихильника й захисника чинних порядків! Ах, так… вельми ймовірно, що пан Робесп'єр не пробачив цьому адепту нині здравствуючої вакханалії дитячий жарт! Що ж, так тому й бути… Жільбер Мелансон… письменник… засуджений за написання карикатурного памфлету… Адже він власними вустами підпалював на одній із паризьких вулиць багаття революції – нині ж, через створення літературного твору, від якого аж надто яскраво віяло променями вільнодумства, його засуджено до смерті: ех, Огюсте Бастьєн, як бачиш, у цьому світі людина не створює що-небудь, вона тільки лише обирає один із незліченної кількості варіантів – череда виборів привела його до смерті… Марк-Антуан Дюбуа… засуджений через антиурядові висловлювання – сьогодні всім тим, хто раніше з винятковою дзвінкістю і з винятковою відвертістю розмірковував про долю Франції та короля, слід, щоб уникнути загибелі, говорити й розмірковувати пошепки!.. Себастьєн Фортен… мій шкільний учитель… саме в ту саму годину, коли кожна моя думка й кожне моє міркування піддавалося суспільному осуду, він дозволив мені виявити, а відповідно й визначити в надрах мого єства приховані для мене ж самого виняткові здібності – у них і була укладена вся моя сила: більше він нікого вже нічому не навчить!.. Жан-Філліп Флері… юний дворянин, який спершу виступав проти революції, трохи пізніше – проти дворянства, здійснюючи при цьому останнє швидше в ім'я моди й забави, ніж в ім'я суспільного блага: нині ж, скуштувавши зелені й зрілі плоди революції, він обрав шлях нейтралітету – революція зневажає крайнощі, але найбільше вона ненавидить нейтралітет!.. Стефан Шеньє… засуджений через те, що був сином Антуана Шеньє: наче разом із кров'ю Антуана юний Стефан успадкував і погляди його батька… Так, несамовито прагнучи в усьому бути схожими на Рим, нині ми схожі на нього найбільше своїм божевіллям: період правління революції й справді нагадує період правління Сулли… Жан-Луї Дюссо?! І його ім'я перебуває нині серед цієї верениці приречених?! Виняткового розуму лікар… за те, що він завжди говорив правду, наразі він буде страчений через брехню, бо правда нині стала брехнею, а брехня – правдою!.. Клод Тібодо… пекар, який незабаром житиме тільки лише у своїх нащадках, безумовно, якщо вони проживуть значно довше за нього: за що ж він засуджений? Усього лише через те, що він годував хлібом дворян, які ховалися від пазурів революції – завзято й вірно слідуючи ідеалам революції, яка безустанно проповідувала все людське, він цими ідеалами й був загублений!.. Едмон Фурньє… адже ще вчора Робесп'єр власною персоною запевняв народ у тому, що Фурньє буде помилуваний, а сьогодні… а сьогодні він уже про нього забув, втім, як і про свої обіцянки народу!.. Сільвен Лаперьєр… кожум'яка… зрадив революцію, перекинувшись на бік дворян: той, хто надто різко виходить із темряви на світло, нерідко втрачає зір, і Сільвен тому підтвердження… Марсель Лабонте… і йому незабаром доведеться зійти на ешафот: більшість із тих, хто сходить на ешафот, не боїться смерті – ця більшість жахнеться тільки лише можливого болю, який передує тому результату! Ці думки, думки, що пробуджують тремтіння, неодмінно жалять тих людей у саме серце, породжуючи в їхніх серцях тим самим справді виняткових властивостей почуття! Мало хто, перебуваючи серед меж ешафота, думає про Бога – практично всі в ті миті відчувають почуття страху й відчаю! Вони й не здогадуються про те, що тільки лише смерть здатна дарувати їм справжню свободу – не ту свободу, гасла про яку вельми гучно струшували криваву атмосферу збожеволілого Парижа, а ту, яка розташовується за межею непізнаного. Свобода! Рівність! Братерство! Це все синоніми слова смерть! Тільки лише справді освічена людина здатна те усвідомити! Смерть дарує свободу! Смерть приносить рівність! Смерть робить усіх братами! Смерть! Я бачив її на власні очі – я дивився їй прямо в очі: перший раз – коли дивився в обличчя мертвеця, другий же раз – коли дивився в очі ката! У цих очах немає життя, як немає в них і душі! Ось… перед моїми митями постає картина, як учора двадцятирічного парижанина стратили за допомогою гільйотини: кров його в той самий час бризнула на скло однієї з таверн Парижа, тим самим мимоволі змусивши мене звернути свою увагу, а відповідно і свої думки в той бік – дивлячись у цю мить на раніше згадане скло, я усвідомив, що життя людини істотно нагадує природу цього матеріалу… Якщо ти подряпаєш скло, на ньому залишиться шрам, немов не людському тілі, якщо ти відіб'єш його частину, її вже не вдасться безслідно прилатати до плоті, що залишилася, а після… а після воно розсипається на осколки, ніби прах – і все ж із людського тіла, як і зі скла, можна змити кров, проте ж ніщо й ніхто не зможе, безумовно, не нехтуючи істиною, заперечувати, що вона там була!.. Ще мить… і я згадую, як юна голова, повна думок та ідей, квапливо падає в глибокий кошик із грубого матеріалу – у душі я ридаю, відкрито ж я лютую разом із натовпом! Дивлячись на його великі, але неживі риси обличчя, я розрізняю серед їхніх меж мураху – по суті, мурасі все одно, на якому тілі, чи то найбільшого злочинця, чи то найбільшого героя реалізувати своє призначення: усе те вигадано й створено людьми – природа живе природно, без надбудови, завжди керуючись тільки лише базисом. Для цієї мурахи не існує поняття справедливість чи ж несправедливість – вона тільки лише щомиті здійснює реалізацію власного світосприйняття: її ні в чому себе дорікати – вона слідує своїм інстинктам, а відповідно й виконує свої завдання. Вона не роздумує про країну, серед меж якої вона перебуває, а також про уряд, під владою і впливом якого вона існує, – вона не хвалить уряд і не ганить той, вона не думає про нього взагалі. Їй байдужі слова Дантона, Марата і Мірабо, хоч нерідко вони й долинають до її слуху, – тієї ж думки вона й про релігію. Атеїсти, католики, протестанти – для неї вони всі рівні, а відповідно всі однаковою мірою надають загрози, бо всі вони, самі того анітрохи не усвідомлюючи, здатні в мить ока позбавити її життя… Роже Сен-П'єр… Ось вони, справжні вороги революції – ті, з ким я виріс на одній вулиці… ті, з ким я настільки радо витрачав власний час на дитячі забави… ті, з ким я й створював цю революцію! Ех, Париже! Ще пару таких років і серед твоїх меж не залишиться жодної жертви, бо твоїм єдиним населенням будуть ка́ти – темрява вироків стрімко розриває на шматки те саме світло, яке настільки болісно висікали з надр того світу достославні просвітителі!.. Закінчення! Невже?! У цьому списку поставлена крапка! На щастя це чи ж на біду?! Хай там як, мені слід поглянути на дещо іншу вереницю імен – на той самий список, де вказані імена, чия доля покинути той світ завтра!..»