РОЗДІЛ 1. НЕНАВИСНА ХВОРОБА

1 березня 1815 року

Хвилювання бухти Гольф-Жуан сьогодні було одягнене в небесно-лазурове вбрання, чим у своїй принаді в ці миті воістину нагадувало незвичайно таємниче і не меншою мірою божественне блакитне покривало Діви Марії – здавалося, ніби якась, всевладна і всесильна воля навмисне прикувала певну, нині винятково незайману частину небес саме до цього клаптика земної поверхні, немов навмисно бажала привернути суттєву увагу справді чутливих, а тому й справді живих душ до того простору: вигляд бухти Гольф-Жуан у ці хвилини й справді володів особливою мальовничістю, вінцем якої були посіяні на раніше згаданій лазурі рибальські гардкоути та шас-маре – світлоликі зірки на невмовкаючому полотні перманентно незайманого Всесвіту. В одному з таких вельми самобутніх і почасти одноманітних у своєму різноманітті вмістилищ промислу або, якщо завгодно, храмів культу професії апостола Петра, які нерідко, спостерігаючи за успіхами подібних, почасти змінюючи маршрут, подібно до нумерації на будинках, слідують один за одним, розташовувалися, при цьому вельми захоплено віддаючись смакуванню й справді небезцікавих думок, два, на перший погляд, нічим не примітних жителі тутешніх місць – тридцятитрирічний Ів Бланшар і сорокадворічний Бертран Буле.

– Зірвалася! Ех, норовлива! «…Важко з ловчих сітей знайти вихід кабану; риба, поранившись гачком, вже рибалки не омине; точно так само і ти повинен, почавши, перемогти…» кажу я разом з Овідієм і насаджую на колишній гачок нову наживку… – Та вже, нечасто таке побачиш, щоб у тебе, мій дорогий Бертране, майстра рибного промислу, зірвалася синагрида… набагато частіше можна зустріти 29 лютого, ніж подібного роду помилку з твого боку! – Усьому виною ця дурна історія, про яку я тобі почав розповідати! – Ну якщо вже минуле не повернути, то продовжи хоча б свою розповідь… – Так тому і бути, добрий Іве. Отже, я зупинився на тому, що життя Шарля Морансі, якщо подібного роду існування й зовсім доречно називати життям, з певного моменту було оповите вельми похмурого роду відтінками: його вже зовсім не юне тіло було піддане впливу тієї самої хвороби, яку адепти культу Кульпеппера і Таддео Альдеротто називають лепрою або, як кажуть у народі, проказою – захворювання це вражає шкіру і, як відомо, передається контактним шляхом. Саме з цієї причини в єдину годину в незвичайно життєрадісного й дружелюбного Шарля Морансі не залишилося нікого, хто здатний був надати йому чи то фізичну, чи то духовну допомогу – з появою на його тілі перших виразок його оточення позбулося перших друзів: згодом, із набуттям дедалі більшої кількості виразок, він і зовсім позбувся тих, хто раніше називали себе його близькими людьми. Перебуваючи в тотальній самотності й будучи позбавленим усього найціннішого – здоров'я та друзів, – Шарль Морансі й зовсім забажав смерті, він несамовито жадав власноруч позбавити себе від судом людського існування, проте й це було йому вже не підвладне, бо для того, щоб позбавити себе життя, необхідно докласти певних зусиль: чи то в дії, чи то в бездіяльності. Більше він не потрібен був нікому – ні життю, ні смерті. Будучи таким собі Агасфером, він і не усвідомлював, які події в цей час відбувалися у Франції – революція палила міста, а свобода палила серця: іноді клітка рятує життя тварини – але… але як же манить світло з вікна навколишнього світу, коли ти перебуваєш на лікарняному ліжку, як же хочеться бачити справжні обличчя людей, а не їхні портрети, як же хочеться бачити справжні пейзажі природи, але не закуту в білий морок неживого полотна мальовничість… Так, Шарль Морансі, будучи смертельно хворий, залишився сам на сам зі смертю або, якщо завгодно, що ще більш тяжко, сам на сам із життям: зрідка, немов випадково заблукалий до лісу звір, з'являлася серед його покоїв людина – у ті миті він бачив їжу… їжу аж ніяк не для свого тіла, а для свого розуму і своєї душі. Маючи в розпорядженні достатню кількість часу для аналізу, він украй глибоко осягнув природу людини за тими самими дрібницями, які є для неї несвідомим – кожен рух, кожен жест, кожен погляд і кожна посмішка не залишалися для нього непоміченими. Нерідко він визначав, у яких саме компаніях бував той самий слуга, який доставляв його тлінній плоті їжу, – визначав він це по тому чи іншому запаху парфумів. День за днем, хвилина за хвилиною Шарль Морансі саме в такий спосіб чекав наперед визначену йому самою долею загибель, однак же смерть так і не з'явилася до нього… на відміну від Жана-Марка Дюссо, молодого французького лікаря плоті і, що важливо, душі. Жан-Марк Дюссо з'явився в житті Шарля Морансі так само несподівано, як у його житті з'явилася хвороба – з подібного ж роду пихою цей молодий чоловік почав зарубцьовувати рани Шарля Морансі, з якою перш завдавав йому ті раніше згаданий недуг. Але що ж приваблювало молодого, незвичайно розумного чоловіка до цього кволого хворого? Можливо, доброчесність? Можливо, людське співчуття? Ні, тільки лише наука! В ім'я науки він стикався рука до руки з хворим, в ім'я ж науки він слухав його томні й глибокі промови. Шарль Морансі був потрібен Жану-Марку Дюссо, а Жан-Марк Дюссо був потрібен Шарлю Морансі.