Ключ 3.4.5 Вітрила

Сонце сонно виповзало з-за обрію, неспішно стягувало з гірських вершин ковдру сутінків. Промінці ніжно торкалися мотузкового місточка, що хитався над ущелиною, ніби із самого початку її існування.

Мандрівниця стряхнула сон із втомлених плечей та завзято куталася у плащ. Цікавість хвилювала її всю ніч, тільки посиливши виснаження, що важко сковувало ноги. Вартовий розбудив панну несміливим поглядом ще до світанку і відтоді не зупинявся ні на мить, наче поспішав на останній корабель. Його зброя лишалася у королівни і, схоже, це юнака не турбувало. Горн не відставав від парубка у енергійності, іноді підбиваючи дівчину лобом, щоб та йшла швидше. Вона не могла відмовити собаці ані в цьому, ані у посмішці. Хоча тримати темп групи було незвично. Гнати зрання самій, коли завжди можеш зупинитися чи розвернутися – інша річ. Але тепер… Ана не хотіла зрадити натхнення компаньйона. Почесний вартовий зрадів як дитина цукровій ягоді, коли королівна погодилася. Це здавалося таким цінним і веселим, що не хотілося руйнувати жодними докорами.

Краєм ока мандрівниця помітила, що вони прямують до обриву. Навколо ставало все менше дерев, а колючим кущам доводилося пробиватися крізь грубий кам’янистий ґрунт. Дівчина побачила одинокий місточок, коли вони вже ледь не підійшли до краю. Ден вже був там та прискіпливо оглядав конструкцію. Він хотів було щось сказати, проте було пізно. 

Сонце невпинно розсікало сутінки, дуже схожий вогник загорівся і в очах мандрівниці. Її кроки несподівано стали легкими, наче вона і не торкалася стопами каміння, та швидко набирали швидкість. Дівчина не вибігла на місточок – залетіла. Її обіймами зустрів вітер, що вмить скинув з неї капюшон та розхитав під її ногами місточок. Сонце приємно сліпило, пробираючись між двома вічно розділеними гірськими масивами. За туманом вражень Ана зовсім не помітила, як підійшов вартовий.

– Люди кажуть, що на світанку вершини схожі на ножиці, що розрізають сонце.

Хлопець тримався за лівим плечем своєї панни та вдивлявся в краєвид. І справді, гори на схід по обидві сторони розходились гострим кутом, а за їхніми спинами масиви віковічного каменю нагадували дбайливого кравця, що от-от розріже небосхил.

– Ножиці? – здивовано уточнила Ана, вона тільки зараз звернула увагу на очевидну схожість форми.

– Ножиці Атропи. – Вартовий дивно всміхнувся. – Ви вкотре знайшли їх, моя панно.

Одне просте звертання, до якого навряд комусь іншому була справа, вибило єдину і без того хитку дощечку з-під ніг втікачки. 

– Чому? – королівна почала тихо, але вартовий відчув коливання її голосу кожною клітинкою тіла. – Чому ти маєш це робити весь час? Я хочу бачити поруч друга, компаньйона, здатного як допомогти, так і відмовити. Мені не потрібен бранець клятви тіарі, яку я навіть ще не вдягла. Скажи, чому ти маєш весь час нагадувати мені про свій клятий обов’язок?!

Мальована чарівність краєвиду з цими словами не зникла, скоріше підсилила їх гірським відлунням. Ана відчула, як в кутиках очей збирається відчай. Дівчина гарячково схопилась за капюшон, щоб закрити обличчя, перш ніж це стане очевидно не тільки їй. В ту ж мить її зап’ястя м’яко перехопили теплі пальці вартового. Він стискав її руку впевнено, проте не більше ніж достатньо, щоб не дати їй завершити дію.

– Ано, я кажу це не тому… – він м’яко розвернув її до себе, міст тихо колихнувся під їхніми ногами. – Мені хочеться звертатися до вас із повагою, не тому, що ви моя панна. Я вважаю вас гідною цього звання не через клятву. Ви допитлива, смілива і цілеспрямована. Я хочу піклуватися про вас і служити, бо мати таку панну – честь. Чи ви не дозволяєте мені того, бо я не гідний? Це так? Тому ви не дозволяєте мені?

Анарієта чи Ана, яке ім’я не обирай, бачила перед собою юнака у розпачі. Його очі промовляли щирістю. Захоплення у них замінялося розчаруванням. Вона знала, що хоче знову побачити цей блиск, проте не знала, як повернути його. Тому не мовила ані слова.

– Я не знаю, як поводитися гідно в такій мандрівці. Порада панни Вівієт, схоже, спрацювала би із будь-ким, тільки не з вами. – Хлопець сумно посміхнувся.

– Ти говорив із панною Вівієт?

– Так, коли ви пішли, – це “ви” незвично легко злітало з його вуст. – Вона порадила триматися тихо і невидимо, як гоже гарному служнику, проте не схоже, що вам це підходить. То що мені робити? Ким я маю стати, щоб ви дозволили мені витерти ваші сльози та захищати посмішку?

– Якщо так, то уяви, що ти у відпустці. Що би ти зараз хотів робити?

– Я би хотів зустрічати світанок на цьому місточку з неймовірною подругою і загубленим собакою.

Горн ніби відчував, що говорять про нього, та несміливо тяфкнув. Пес стояв біля мосту на твердій землі, тільки іноді ставлячи лапку на першу дощечку.