Ключ 3.4.4 Вітрила

Ножиці Атропи. Назва, що перетікала поколіннями з одного явища в інше, як стається з вдалими метафорами. 

Вона бачила їх. Ножиці з кістки на передпліччях нападників, які показалися, щойно Ден закасав їм рукави.

“Збіг,” – виснажений мозок легко знаходив відповіді на не задані питання. Чому б бандитам не назватися страхітливим артефактом? Чому б їм не ховатися в горах? Чому б не вполювати необережну мандрівницю?
“Збіг”.

Відповідь на кожне наступне питання змушувала королівну вигадувати тільки більше співпадінь і випадковостей, поки вони остаточно не перестали вкладатися в її голові. Ана перервала багатогодинну мовчанку лісової подорожі, хоч і була досі загорнута в капюшон.

– Ти знаєш, хто це був там, в ущелині?

– Мені здавалося, ти не любиш отримувати відповіді про подорожі від приятелів, – вартовий загадково посміхнувся.

– Просто скажи, знаєш чи ні, – різко відповіла дівчина, в її голосі забринів відчай.

– Знаю.

Ден намагався ненав’язливо зазирнути під капюшон, але це стало неможливо, коли його панна гарячково відвернулась.

– Ножиці на їхніх руках це…

– Так. Вітаю, ти знайшла, що шукала.

– Ти знав про це?

– Здогадувався.

– Вибач, я так і не подякувала тобі. Можливо, ти і справді був мені потрібен, – невпевнено промовила королівна, не тому що не вірила в ці слова, а бо визнавати їх істинність було боляче.

– Не слід вибачатися. На тебе ніколи б не полювали, якби ти прийшла в це місто сама. Це все моя провина.

– Поясни.

– Їм потрібна була ти, бо через мене… Через мою необережність вони підозрювали, що ти високого роду. На жаль, вони хитріші за звичайних грабіжників.

Ана зупинилась і повернулась до свого супутника.  Вартовий схилив голову в поважливому жесті, навіть не задумуючись. Королівна зробила ще крок до нього.

– Чи не надто багато ти знаєш про їхні плани?

Мандрівниця потягнулася до кинджала, але піхви були порожні. Ден тільки слідкував за її рухами очима.

– За нами слідкував їхній посіпака в провулку. Впевнений, він чув багато і не тримав язика за зубами. Решту мені розпатякала рибохвоста Емілія, але я досі не знаю всього. Якщо ви не вірите мені, то можете скористатися моєю зброєю, щоб зробити все, що вважаєте за потрібне. – Ден стояв непохитно, а його мова з кожною фразою все більше нагадувала звіт.

Анарієта легко вихопила його меч та замахнулася. Лезо впевнено розсікло повітря та зупинилося в декількох міліметрах від шиї вартового. Якби той смикнувся хоч на міліметр, то міг би отримати поранення, але меч вдарив лише неслухняне та надто довге пасмо темного волосся. Після цього рука зі зброєю різко опустилась безсила. 

– Вважай, що я повірила.

Дівчина пішла вперед, так і не повернувши йому зброю. Горн побіг за нею першим, так само весело, наче не помітив напруги, що стискала повітря. Ден дивився вслід своїй панні з посмішкою полегшення, перш ніж перейти на біг та наздогнати.

– Це було б нахабно з мого боку, але, можливо, ви дозволили б мені показати дещо? 

Ден впіймав на собі важкий суворий погляд.

– Ти.

– То я міг би показати… тобі… це місце?