Ключ 3.3.4 Вітрила

Горн лежав і скулив біля непритомного тіла королівни. Пес тулився мордою до її безсилої руки, підбивав наче вона мала від цього прокинутись і погладити його. Жалібний писк перебивався тихим гирчанням, коли чолов’яга з арбалетом робив найменший видимий рух в його сторону.

– Тодері, змусь його замовкнути, чи я його таки пристрелю, – чоловік знуджено вистукував по каменю арбалетним болтом.

– Ти настільки тугоголовий, чи не впізнав Горна? Якщо повернеш його П’єрі, то він дасть стільки елю, скільки в собі унесеш.

– Гаразд, гаразд, – підняв руки, – тоді де ця ляр… 

Грубий на голос і на вигляд чоловік закусив язика, коли прямо перед його обличчям спустилася мотузка. Нею неквапно спускалася південнячка. Головоріз знітився і посунувся, та дівчина все одно скористалася його плечем як сходинкою.

– Ти запізнилася, Еміліє. Позбулася того хлопака?

Знов озвався Тодері – високий кремезний чоловік з усіяним рунами лабрисом на поясі. Праву частину його обличчя розсікав старий шрам, прошиваючи повіку таким чином, що не давав розплющити око. Втім, невелика западина свідчила про те, що його там і немає. Ще підлітком найманець зробив це, щоб виглядати героєм в очах вуличних компаній. З кожним роком легенда мінялась, як і вулиці на яких вона звучала. 

– Але ж не пропустила найвеселішого, – повернула голову на непритомну дівчину з болтом в плечі, – ви стріляли в неї? Хоч вистачило розуму не чіпати її речей, – дівчина кинула оком на ледь прикритий плащем кинджал.

– Вона підставилась під постріл. Може і на краще, враховуючи твоє запізнення.

– Подивись що це за цяцька, – почулося від чоловіка, що блідою шкірою майже злився з каменем, перш ніж той кинув в руки Емілії браслет Ани.

– Серйозно? – Емілія змучено потерла очі і оглянула сувенір, – А самі ви з цим розібратися не хотіли? У вас було вдосталь часу.

– Навіщо, якщо ти відьма?

– Сирена. Рунам ви і самі могли б… – дівчина приставила пальця до пухких губ, коли полонена поворухнулася. 

***

Голова гула, все перед очима пливло і плавилось. Абстрактні фігури поволі складалися в неясну картинку. Ана бачила перед собою неодягнену дівчину, що занепокоєно дивилася на неї; відчувала, як  спиною спиралася на грубий камінь, як щось боляче пронизувало плече, а м’яка шурсть гріла її долоню.

– Добрий ранок, крихітко, ти не забилася? – приємний голос незнайомки звучав стурбовано.

– Що сталося, хто ви? 

Собака поклав голову на коліна пораненій, його тепло змушувало приходити до тями швидше.

– Ти натрапила на одну з місцевих пасток. З тобою був хтось, крім цього песика? – незнайомка дружньо потягнулася почесати Горна за вушком, але отримала лише тихе гирчання.

– Так, ми тут удвох. У мене є трохи води, можеш подати сумку? – речі лежали зовсім поруч, але кожен рух здавалося розривав м’язи.

Незнайомка поклала сумку прямо на коліна пораненій, трохи посунувши масивну морду собаки. 

– Мене, до речі, звати Емілія. Ми з друзями прямували до порту, але не могли залишити тебе лежати ось так. Тобі допомогти витягти цю прикрість з плеча? – пояснювала дивачка, поки Ана дуже обережно вишукувала в сумці міх, – Одна біда, у нас зовсім не залишилося води. Я можу зробити кілька ковтків?

–  Звісно, – дівчина простягнула просмолений тканинний мішок, майже повний питної води та звернулась до всієї сумнівної компанії, – можете звати мене Аною.

– Дякую, Ано.

Пара дрібних ковтків здавалися сирені особливо освіжаючими в духоті вічного каменю. Це відчуття підбурювало жадібність, яка накочувалася хвилями. Дівчина примружила очі, коли все живе навколо набуло синіх відтінків, сподіваючись, що співрозмовниця не помітила зміни. Тоді різко відсмикнула від себе і передала посудину власниці. 

– Я надто спрагла, вибач.

– Нічого, тут багато, а мені схоже доведеться повертатись до міста раніше. До речі, звідки ви прийшли? Не схоже, щоб у цих горах хтось жив, – мовила королівна, сподіваючись почути відповідь поки п’є.

Ана припала вустами до міха з водою, та перш ніж встигла зробити ковток, просмолену тканину пробив постріл. З мішка стирчав арбалетний болт, а вода повільно крапала на одяг. Мандрівниця збентежилася та з нерозумінням глянула на групу що її оточувала. Чоловіки стояли нерухомо і в жодного з них в руках не було зброї. Емілія виглядала не менш спантеличено, ніж почувалася сама мандрівниця. Одна з місцевих пасток? Всі стояли нерухомо, ніщо не могло її спровокувати. Дівчина придивилася до болта, схоже він прилетів згори. Там вона побачила фігуру в шкіряному обладунку.

– Не пийте, вода отруєна! – різкий вигук відбивався луною між вікових стін.

Анарієта хотіла заперечити, вона не розуміла чому він так вирішив, проте група за спиною у Емілії дрібно заворушилася. Ана вихопила кинджал, коли сирена впилася кігтями в її руку. Болт, що все ще стирчав з плеча заважав і нагадував про себе нестерпним болем щоразу, як Ана намагалася напружувати поранену руку і чинити спротив тиску. Лай Горна колихав напружене повітря, поки собака відчайдушно хапав за тонку спідницю сирену. Мовчазний блідошкірий воїн тільки те і встиг, що дістати вигнутий фалькс з піхв, коли його стегно пронизав самострільний болт і йому майже одразу відняло все тіло. Компаньйони могли лиш спостерігати як він падає безвольним каменем на землю. Грубий арбалетчик вицілював нападника. Він був переконаний, що охоронець нагорі праворуч, але вартовий вічно зникав серед каміння і колючих кущів. Стражденна зосередженість стрільця не продовжувалася і хвилини, перш ніж болт пронизав передпліччя. Одноокий тим часом грубо схопив собаку за шерсть, під якою мав бути ошийник та відтягнув від сирени. Пройдисвітка вже втиснула Ану в холодний камінь та тяглась до її обличчя. Мандрівниця ледь знайшла сили відштовхнутися ногою від стіни. Цього виявилося достатньо, щоб повалити суперницю на землю, коли та відступаючи зашпорталася об порвану спідницю. Єдиний притомний чоловік легко витримував укуси старого пса та тримав лабрис напоготові.