Ключ 3.3.3 Вітрила

Реліквію Експидиціонерки так і не знайшли. Подейкують, на півдні в горах ховається печера. Її темні й вузькі коридори захищають вічно гострі ножиці тисячою лез. Якихось п’ять років тому, Анарієта повважала би це всього лише байкою. Такі неправдоподібні історії щовечора розповідають за чаркою в галасливих тавернах. Проте навіть якщо це брехня, то страх людей перед самим цим словосполученням не міг взятися нізвідки.

Алекса казала щось про ті гори. Схоже мова не про мальовничі схили, куди тікають закохані, щоб нарешті побути наодинці. Подорож потребувала ретельної підготовки до погодних умов та нападів диких звірів. Коли Ана взяла сумку, здалося та стала значно легшою. Монети, намет, запас їжі води на декілька днів – все на місці. Все, крім білої форми. “Навіть на краще”. Втім, щось всередені неї переверталося від думки, що Ден пішов. 

Мабуть, так її тіло відображало давно забутий страх бути схопленою вартовими. Тепер чужинка мов вперше ходила і озиралася на кожного, хто скрипів ембльованими обладунками. Зазвичай дівчина почувалася вільною в містах, віддалених від столиці. Лише вартові Тіади і околиць чули про якісь негаразди в палаці чи зникнення важливої панни. Хто вона чи як виглядає ніхто не знав, тому підозри і раптові перевірки падали на всіх, хто платить в крамниці золотом чи має надто чисту вимову. Такі далекі від замкової метушні містечка, як Фела, раніше давали вдихнути на повні груди. Всі мандрівники тут одночасно чужинці та любі гості. Кам’яні стіни зберігають спеку дня, щоб зігрівати перехожих прохолодними вечорами. Вони обіймають теплим повітрям чужих і місцевих однаково. Зелені дахи всіх без винятку ховають від вічних поглядів з неба. Вартові тут не мали більшої ролі, ніж вирішення побутових суперечок та постійного нагадування про владу крилатого павука. Чергова подорож не могла змінити цього.

Проте з самого початку все відчувалось неправильним: вимушений компаньйон, його обладунок, брехня, провулок. Все таке ж тісне як корсет, який не давав вдихнути в палаці. Всюди варта. Вони крихтять, скриплять, сміються й перешіптуються. Вони знають. Ще крок і її, мов злочинку, замкнуть у кімнаті чи у в’язниці. Ще погляд і вона не знатиме свободи півроку чи до самої коронації.

Серце боляче билося об ребра, поки королівна подумки рахувала срібло, яке вдалося виміняти вчора. Монети тремтіли разом з пальцями чужинки. Привітна постарша крамарка на додачу до пакунку подарувала відвідувачці теплий турботливий погляд. Вона питала, чи в порядку дівча, хоча бліде обличчя саме собою відповідало заперечно. Ана захоплювалась гостинністю місцевих, але зараз не змогла видушити з себе нічого, крім кивка. Вони все чують. Так само безмовно дівчина залишила місто.

Шелест листочків та прохолода затінку, який вони утворювали, поступово повертали Ані відчуття свободи. Чим далі вона віддалялася від духоти вузьких провулків, тим легшими та вільнішими ставали її кроки. Згодом нав’язливі голоси витіснив пташиний спів. Королівна пробиралася вузькими стежками, тримаючись напрямку гір. Перед нею, прямо посеред стежини, зупинилася білка. Руда крихітка розпушила хвіст, видно намагалася виглядати більшою, дивлячись в очі невідомій небезпеці в плащі. Ана нарешті посміхнулася. Вона обережно і тихо копалася в сумці, поки не дістала декілька горішків. Коли небачений білченям хижак відійшов, звірятко нарешті роздивилося все навколо та кинуло оком на горіхи. Декілька стрибків та спритних рухів маленькими лапками, як знахідка вже зникла. Не побачивши хижака в себе на шляху, білка побігла далі в ліс, з повними щоками їжі. Бігла так швидко, як дозволяли прудкі лапи, щоб її не наздогнав хтось інший. Мандрівниця мимоволі всміхнулася. 

Душевний спокій тривав недовго. Сумка. Цей пройдисвіт пробрався в її кімнату та забрав речі з її сумки. Почесна варта! Ден Ліро! Невже те, як цей шахрай пишається своєю клятвою, формою та іменем – вище за наказ і совість! Як хтось міг призначити охоронцем королівни чоловіка, що ладен пробратися в кімнату панни! Так тишком діють крадії. Чи він повважав, що має право?

З-за куща терену почулося гирчання, показалися яскраво-жовті очиська та зблиснули пожовклі ікла. Ана повільно відійшла, одночасно вишукуючи родичів недоброзичливця та маршрут для втечі. Настовбичена шерсть чудовиська нагадувала голки, сильні лапи впивался пазурями в землю, переносячи вагу звіра. Все що могла Ана – тікати. Лай. Перестрибуючи з гілки на гілку між дерев, на які переслідувачу не вдавалося видертися. Мандрівниця не хотіла скривдити чудовисько, проте і піти не дізнавшись від кого накивала п’ятами не могла собі дозволити. Без детального огляду, переслідувач і справді мав всі шанси бути схожим на ведмедя, якби не витягнута морда та нашийник, який лише іноді визирав з-під довгої шерсті. В цю коротку мить, пес вже дряпав дерево монстрозними пазурями. Ана кинула йому шматок в’яленого м’яса і той одразу його схопив. Проковтнув майже не жуючи і знов шкрябав кору. Тепер його тихе гирчання іноді змінювалося благальним скулінням. Ще шматок. Голод звіра втихав і зрештою показалися його відмінності від диких вовків. Він жалібно дивився на гору, де сиділа Ана, ходив туди назад і махав хвостом. Дівчина насторожено спустилась, тримаючи на поготові м’ясо. Собака підлетів до неї та став підбивати руку, щоб вона його погладила. Королівна підкорилася. На ошийнику невелика дерев’яна табличка з іменем Горн. Собака не виглядав старим, мабуть через ще густу буру шерсть, проте точно вже не був мисливцем, здатним задушити пташку. 

– Ну що, Горне, прогуляєшся зі мною? Я відведу тебе до міста, коли повертатимусь, гаразд? – дівчина почесала його за вушком та вкотре впевнилась яка добра істотка перед нею.

Горн пішов за нею. Вони тепер вдвох ішли з невеликими передишками. Напилися біля струмка і не помітили як почало сутеніти.