Ключ 3.3.2 Вітрила

Думки повертали королівну в кімнату. Знов за замкненими дверима крокували важкі обладунки. Невтомно і безупинно, наче справді рухались без людини всередині. Стіни стискались і  саме повітря  навколо нагрівалося. Загорівся віковічний дуб – спалахнув, наче смолоскип. Хтось підпалив його. Вона бачила. Зелені листочки перетворювалися на червоне закривавлене пір’я. Пара пір’їнок залетіли в кімнату. Вікно палало. Двері зачинені, за ними не менш монотонно продовжував гриміти важкий метал. Стіни стискалися з кожним вдихом, вогонь заполонив кімнату та підбирався до королівни. Її голос затуляв ніж, який проштрикнув їй шию давно, без жодної краплини крові.

Ана розтанула під яскравою ковдрою, щойно впала головою на подушку. Безсонна ніч взяла своє. 

Дівчина прокинулася від задухи. Її зустріли яскраві й затишні деталі. Вона важко вдихнула та відповзла до вікна. Разом зі свіжим вечірнім повітрям Ана впустила в кімнату червоні промені сонця, воно якраз ховалося за пагорбом. Мандрівниця оглянула кімнату в новому освітленні і натрапила поглядом на повну сумку.

***

Ден не відразу зрозумів звідки цей стук, наче він звучав всюди, і в першу чергу з кімнати його панни. Він різко схопився з ліжка. В голові щось боляче переверталося з кожним рухом. Двері. Хлопець відчинив їх і вже хотів бігти до сусідніх. Паніка швидкого пробудження подарувала йому впевненість у тому, що королівні щось загрожувало. Від того щоб збити її з ніг його відділяло пів кроку.

Хлопець закляк в дверях. Перед ним стояла панна Анарієта з чимось в руках. В ту коротку мить, поки вона ще дивилась на нього, він бачив її великі перелякані очі. Вже наступної секунди вона кинула погляд на його сорочку і різко відвернулась.

Його сонна голова все ще відкликалася болем. Ден прослідкував поглядом за нею, втупився в ту сторону порожнього коридору, куди повернулася його панна.

– Перепрошую, я певно не вчасно, – майже спокійно промовила королівна прямісінько в стіну.

– Щось сталося? – він все ще збентежено оглядав коридор.

– Нічого, я хотіла віддати дещо, – дівчина лише трохи повернула корпус та подала пакунок, поглядом все ще свердлила стіну, – мені здалося, це справді не гарно: ось так залишати тебе без обладунку.

– Дякую, – Ден обережно забрав невідомий подарунок з її рук.

– Я замовлю вечерю, поки ви вдягнетеся, – щойно вона промовила це, то зникла коло сходів.

В бентежній голові промайнула якась думка про те, що він може вдягнути це потім, а зараз просто спуститися. Проте перш ніж промовити це та чкурнути навздогін, він все таки глянув на пакунок і на розхристану сорочку, що вільно висіла на його плечах. Хлопець на місці зачинив двері та сперся на них спиною. Скільки ще незручностей він має їй принести, щоб наважитись забрати свою справжню форму та дотриматися наказу : повертатись пішки в Арахо. 

***

Ана зі швидкістю буревія поглинала овочеву юшку із запашними пампушками. В цих місцях багато пекарень пекли хліб надвечір, хай їхній талант бережуть Дракони. Після заходу сонця, всюди де могли грати музики, де пахло їжею й алкоголем – ставало голосно. Тільки за таких умов вдень тут могло бути спокійно.

Мандрівниця вже майже впоралася з другою тарілкою поки офіційно найсмачнішої північняцької страви, коли її покарання показалося на сходах. 

Тепер вона нарешті збагнула, як він отримав право почесного вартового. Поки цей хлопець не здавався їй видатним. Більше того, вона знала немало справді гідних майстрів своєї справи. Згадати лише “її брата Олівера”. Він якимось, досі невідомим королівні, чином знайшов її в Ленорі на п’ятий день її перебування там. Крім того, “Олівер” не видав Анарієту і підіграв, коли втікачці довелося терміново про щось брехати. І замість нього, поруч з нею опинився недалекоглядний незграба в білому обладунку. Просте й очевидне пояснення цьому весь час було прямо перед очима. Він мав дещо необхідне для здебільшого церемоніальної посади почесного вартового. Ден Ліро був привабливим. Його врода не була, як худорлявість молодих пані в корсетах, конструктом білої форми. В його постаті були сплетені ніжність і мужність, чого не можна було зіпсувати простим одягом. Хлопець засяяв усмішкою, коли побачив панну, вона ж була вимушена знов закритися капюшоном. Тепер вона спокійно доїдала свою порцію, переважно дивлячись в тарілку.

– Твоя вечеря майже захолола, – дівчина підсунула до нього тарілку ледь теплої юшки.

– Це не так важливо. Дякую, – вартовий спробував зазирнути під капюшон, проте швидко припинив.

Обидва їли мовчки, а кремезний чоловік за стійкою підозріло косився на Ану. Дену в око впав пошарпаний листок на столі. Він підсунув його до себе, а королівна лише прослідкувала за ним поглядом. Пропонують винагороду за “ножиці Атропи”.

– Ми збираємось зайнятися цим? Ти не маєш братися за таку роботу в подорожі. Якщо справа в цьому, я хотів би повернути золото за обладунок.

– Це подарунок, – панна вправно висмикнула листок з оголошенням з руки охоронця. – І цим я займаюсь не заради заробітку, а для дослідження.

– Я чув, що ці “ножиці Атропи” доволі… – його зупинив суворий погляд королівни. – Знаю, жодних порад, але чому ти не хочеш прийняти те, що я знаю за допомогу незнайомця?

– Бо ми знайомі. Більше того, ти тут заради обов’язку. І найважливіше – ти не місцевий. Я тут для того, щоб подивитись людям в очі. Дослідження, розумієш? І ми наче домовились, що ти не заважатимеш.