Ключ 3.3.1 Вітрила

Вони ступали по старій бруківці. Між каменів хапалися за життя і пробивались рослинки. Ана старалась їх не зачепити, навіть коли знала, що коло якоїсь крамнички готують віз, який скоро проїдеться грубими колесами та поранить їх. Дівчина пробігала навшпиньки місця, де камінь ставав трохи дрібнішим. Ден йшов позаду і спостерігав за нею, але не бачив обличчя своєї панни. Містяни висувались у вікна заквітчаних барвінком простеньких будиночків. Вартові в важких обладунках, які на постах грали в карти і розповідали нереалістичні історії – враз піднялись і стали струнко. Одразу після цього, мандрівниця повернула у вузенький затінок між будинків та була впевнена, що почесний вартовий піде за нею.

– Знімайте обладунок, – не повертаючись наказала вона.

– Що?

– Обладунок почесного вартового привертає багато уваги.

– Перепрошую, моя панно, проте це моя форма. Супровід почесного вартового забезпечив би вам… – він не зміг закінчити думку, коли королівна повернулась на нього з одним із тих суворих поглядів.

– Вам допомогти? – вона зробила крок на зустріч, лишаючи між ними так мало відстані, що їхня невелика різниця в зрості ставала відчутною.

– Ні. Звісно ні, я сам, – він нервово ковтнув, проте не зрушився з місця ані на міліметр.

– От і чудово. Лишайтеся тут, – королівна зникла за рогом.

Вартовий зробив пару кроків щоб прослідкувати за нею, та побачив, як якесь хлопчисько чкурнуло далі між домів в заплутану темряву. Схоже, підліток ховався за сусіднім будинком. Можна було лише здогадуватись скільки він чув. Втім, пліток і без того не уникнути.

Ден лишився та знявши обладунок, сперся спиною об холодний камінь, так наче це могло хоч скількись уповільнити його серцебиття.

Ана повернулась доволі скоро з набитою покупками сумкою, тут же склала його речі до решти.

– Він буде в мене, щоб ви випадково не забули і не вдягли його знову зранку.

– Ви розумієте, що щойно залишили власного вартового без обладунків?

– А мені вже здалося, що ви засвоїли перше правило. Нагадаю. Мені не потрібен охоронець, чи вартовий, чи скільки ще ви можете вигадати назв для своєї даремної посади. Якщо ви хочете продовжити ходити за мною хвостиком, то вам доведеться перестати бути вартовим.

– Я не можу зректися клятви перед тіарою Сезере.

– Якщо збираєшся продовжувати, то з цього моменту ти мусиш звертатись до мене як до рівної, – вона наче не чула що він говорить.

Вони вже вийшли на центральну вулицю. Містечко жило своє повільне і затишне життя. Коло крамничок пахло медом і яблуками. Батьки спостерігали за дітьми, які граючись бігали широкою дорогою. Навіть тут не було багато галасу, хоч його вистачало рівно для того, щоб на подорожніх ніхто не звертав уваги.

– Моя панно, я ніколи не посмів би.

– Хіба не ти казав, що я тобі подруга?

– То ви це чули? Я зовсім не те мав на увазі. Вони лихословили про вас і я не міг промовчати.

Королівна зупинилась і перевела подих. Вона дістала з сумки білий згорток його речей.

– Прикро. Я пишалася тим, що не помиляюся в людях, – вона простягнула йому форму, – Ден Ліро, ім’ям тіари Сезере, я наказую вам забрати свій обладунок і повертатись до рідного міста Арахо пішки. По дорозі, наполегливо раджу вам подумати про те, що ви можете зробити заради своєї клятви.

– Ні.

– Що значить “ні”?

– Годі тобі, Ано, ти не можеш роздавати накази кому заманеться, – він підійшов і скинув капюшон з її голови одним легким рухом. Хлопця зустріла вдоволена посмішка його панни.

– Так набагато краще, – вона знову закинула сумку на плече та дістала мапу, – Схоже, це місто зветься Фела. Треба знайти заїжджий двір та винайняти кімнату, видно подорож межею тебе підкосила, – Ана хихикнула та знов закрилась від світу капюшоном.

– Я був тут проїздом якось, тож міг би… – він зупинився, коли панна несподівано шикнула.

– Тихше. Найголовніше правило – жодних порад у мандрах. Алекса це знає і тобі слід засвоїти. Я сама шукаю шляхи і інформацію про місце, – пригодниця вказала на акуратно зшитий збірник пошарпаних мап, – ось це єдиний вийняток.

Хлопець кивнув, не маючи що відповісти. Тепер йшов по ліву руку від своєї панни. Вона ані на секунду не переставала нею бути в його очах.

Ана винайняла для них дві кімнати поруч в звичайному затишному  заїжджому дворі. Вони ночуватимуть окремо, поки є така можливість. Їм потрібен був час, щоб відпочити, тож вони без зайвих обговорень пішли заселятись.

– Краще не лишайте… – хотів було промовити Ден, перш ніж панна гучно зачинила за собою двері.

“Не встиг, і на краще. Жодних порад”.

Кімната була обставлена з щирим баченням і любов’ю господаря: м’яке ліжко, яскрава ковдра з різнокольорових клаптиків, великі збиті подушки і квіточка на столі. Проте якщо душі тут було тепло, то тілу скоріше гаряче. Ден одразу відкрив вікно, та цей легкий вітерець мало чим міг допомогти. Він розстібнув чорну сорочку та пересунув ліжко до спільної з королівною стіни. Хлопець приліг та прислухався до всього, що відбувалося в сусідній кімнаті. 

Невідомий стукіт вирвав охоронця з обійм комфорту, коли небо почервоніло від полум’я заходу сонця.