Ключ 3.2.3 Вітрила

– Ти нічого не хочеш мені сказати? – Алекса підійшла до подруги та обережно провела рукою від її плеча до шиї.

– Нічого такого, – королівна слабо посміхнулась, – чи тебе так хвилює той вартовий?

– Головне щоб ти його не хвилювала, люба.

– Не переймайся щодо цього. Чесно, я не займалася в столиці нічим незаконним, – мандрівниця хихикнула і додала, – І поза нею також.

– Вірю, в наші часи злочинність не обходиться без алкоголю, – притягла подругу трохи ближче за комірець, – а ти не з таких. Проте знайомства з почесними вартовими не обходяться без “історії”. Тим паче такі, що він за тобою йти Межею бозна-куди готовий.

– Ти подумала, що він… – дівчина пирхнула зі сміху, – і я… Та най бережуть Дракони! Пам’ятаєш мого брата, того що вартовий? Вони друзі і братик чомусь вирішив, долучити сторонніх до повернення мене додому. Олівер ще місяць не покине палацових корпусів, а цей у відпустці чи щось таке, – не запинаючись та з блиском в очах брехала королівна.

– Так он чого ти була така напружена?

– А хто хоче, щоб йому читав нотації почесний вартовий, замість рідного вчорашнього наймита?

– Ти надто сувора до брата. А щодо цього посланця, – лагідна посмішка повільно викривилась в змовницьку, – якщо буде дошкуляти, кину його за борт.

– Як так, почесного вартового?

– Не почесного вартового, а друга твого брата, – капітанка весело підморгнула. – Поки немає Верховного Чаклуна, вони навіть його не знайдуть, – знизала плечима капітанка.

– Зараз коло Чаклунських Веж такий гамір. Не хочу зневажати смерть, проте шість похоронних процесій за три тижні – занадто, як на мене.

– Туди йому й дорога. Може, наступний робитиме менше дурні.

– Негоже так про… мертвих, – Анарієта дещо знітилася та знов спохмурніла, тепер їй доводилося бути обережною з кожним словом.

– Ти чула, що він збирався розширити Межу на все королівство?

– Тобто? Тоді всюди був би цей туман? – наївно перепитувала Ана.

– Ні, це було би більше схоже на перші коридори, я припускаю. В будь-якому випадку, план був – суцільне лайно.

– Звідки ти таке знаєш? Шпигуєш? – питання звучали розгублено і метушливо, але судячи з кривуватої посмішки, мали стати жартом.

– Гільдії перевізників про все дізнаються першими, а ти не забивай цим собі голову, люба, – Алекса обережно прибрала каштанове пасмо та торкнулася губами її лоба.

– Ходімо, я хочу присісти. Від туману в очах пливе, – мандрівниця лагідно всміхнулася і повільно рушила до капітанського столу.

Рудоволоса капітанка вмить підтримала подругу під руку та повела. Іноді Алексі здавалося, що вона поза Межею відчуває таке ж легке запаморочення, що незвиклі люди, коли дивляться на туман. Тут, посеред всепросякної невідомості, їй все здавалося найбільш визначеним і справедливим. 

“Межею правлять ті, хто її знають”.

Коли вони всілись за капітанський стіл, вже було не до розмов. Вони наближались до пункту призначення, тож Алекса завзято, проте дуже обережно, почала пересувати ричажки. Перо поруч з божевільною швидкість записувало символи, які вмить зникали, щоб могли бути написані  наступні. Тут же сиділа Ана, що перекручувала браслет і викликала щоразу нові предмети. Дівчина вдягла плащ подорожніх і сховала під ним зброю й золото.

Бурштинова вишивка на червоних вітрилах пливла та змінювалась. Коло них вже стояли четверо та чекали команди. 

– Один. Два. – суворо промовила Алекса, коли перехопила невгамовне перо на обережно вивела останній символ, – Зараз!

Межаки синхронно, з точністю годинника потягли за мотузки та трикутне вітрило опинилось прямо над судном. Човен нарешті випірнув з туману і очам пасажирів відкрилось враз ледь не все північне королівство. Гори, схили і зелені ліси були пронизані широкими наповненими водою каналими. Судно віддалялося від синьої димки на півдні. Ана захоплено дивилася вниз, намагалася розгледіти будиночки селян та помпезні палаци лордів, проте їх зелені і коричневі дахи майже повністю ховали їх від погляду допитливих згори.

– Ви хіба не зупинитесь в порту Істио? – Ден майже підлетів до капітанки.

– Вони б нас затримали майже на добу, – буденно відповіла рудоволоса.

– Звісно, бо такий регламент! – вибухнув він, – У всіх портах процедура однакова.

– Саме так, хлопче, – Алекса поклала важку руку вартовому на плече. Вона змусила його трохи прихилити одне коліно, бо тільки так могла сказати на вушко наступне: – Мовчіть, і вважайте, що борг сплачено.

– Це безпечно?

Хлопець не встиг усвідомити що сталося, коли відчув, наче його тіло стало легшим. Він схопився за ручку випадкової скрині поруч і глянув вниз, на гірський схил, що невпинно наближався. Вони падали. Вартовий почав панічно шукати поглядом свою панну. 

Хвилювався він дарма. Королівні, мов вперше, перехопило дух від приємного хвилювання. Коли по бокам розкрились перетинчасті крила, схожі на вітрила над ними, вона дивно заверещала, ледь не випадаючи за борт. Ден смикнувся і вже хотів побігти до неї, але завмер на місці, коли побачив дитячий захват на її обличчі.