Ключ 3.2.2 Вітрила

– Пане почесний вартовий, в мене на борту є щось важливе для королівства? – так само тихо продовжила капітанка, після того як розповіла про маршрут.

– Ні, це питання навіть ставить мене в дурне становище. Якщо бути чесним, мої обов’язки сильно змінились, тож мене відіслати в рідне місто. Знаю ваше обурення, але зараз рамки роблять в рази повільніше. Поки пересуватимусь своїми силами, хто ж знав, що ваші маршрути настільки різноманітні. Перепрошую за такі незручності.

– Прикро. Тож, ви не розкажете мені, яка вона? 

– Якби я її бачив. Ви можете просити будь-яку іншу плату натомість.

– Звісно що попрошу, ще й відсоток за затримку додам, – капітанка важко стукнула Дена по плечу і змовницьки підморгнула. Хлопець явно не очікував такого жесту і враз напружився, проте згодом дружньо похлопав її по руці, – і невелику знижку, щоб хоч якось підбадьорити і привітати з посадою, пане почесний вартовий.

Капітанка пішла, а Ден залишився наодинці з почуттям недоречності. Його панна виглядала такою щасливою, поки він не показався їй на очі. Навіть там, у лісі, коли вона тікала від очевидної небезпеки, він майже бачив крила за її спиною. Прекрасні кришталеві крила. Щось боляче стискалося в грудях, коли він думав про те, що йому достатньо було існувати поряд, щоб розбити їх.

***

Вартовий відійшов до пари червоних вітрил, так наче і не питав нічого. Лише подумки повторив її відповідь: “Алекса та Ана”. Він лагідно всміхнувся сам до себе, здалеку спостерігаючи за розмовою подруг. До нього долітали лише відголоски дзвінкого сміху його панни та важких хихотань капітанки. Ще одна важлива річ, яку він ледь не зруйнував одним необережним звертанням. Ця Алекса, схоже, була важливою для королівни. Звісно, що вона не знала. Не могла знати. Мало того, що королівна мала лишатися безликою, ніхто б і не насмілився дружити з настільки важливою особою. Гасло старих часів “Вклонись, інакше вклонишся до плахи,” надто глибоко вшите. 

Від роздумів Дену ставало кепсько. Настільки, що він був ладен скинути з себе шкіру.  На таких суднах рух не відчувався, проте його захитувало не менше, ніж у справжньому морі. Йому хотілося спертися на якийсь з ящиків, чи краще присісти, як це робили робітники і торговці навколо. Навіть його панна та Алекса присіли коло капітанського столу. Як не дивно, дорога була не довгою, але виснажливою.

Почесний вартовий єдиний на палубі продовжував стояти непорушно.

Межаки, як називали тих хто обслуговував подібні судна, почали перешіптуватися. Вони бачили того парубка менш ніж тиждень тому. Він перестрів їх коло виїзду з Арахо. Кажуть, хтось підслухав: той ще тоді представився вартовим, що їде в столицю для посвяти. Тоді тому пліткарю жодна душа не повірила, бо вже надто просто незнайомець був одягнений. Виявляється, не збрехав. Проте всім тепер було цікаво: чого почесний вартовий так швидко повертається? Один з тих межаків, що сиділи неподалік, необережно припустив, що почесний вартовий переслідує злочинку.

– Ти так про нашу Ану? Яка з неї злочинка, зовсім ще дитя! – зауважив один із старших чоловіків та посміхнувся з недолугого припущення.

– Та я тобі кажу! Де по твоєму вона шастала минулого разу?! А повернулась нібито знайома з отим. Де простачка може з таким познайомитись? Та і дивна вона якась сьогодні… – не зупинявся інший, наймолодший і найенергійніший з тих, хто збились коло тої купи ящиків і діжок.

– Вона мені подруга. 

Фраза прозвучала твердо і глухо, наче впала на дно діжки з борошном, в той рідкісний момент повноцінної тиші.