Ключ 3.2.1 Вітрила

Голос Алекси завжди був гучним та неприродньо грубим через хрипоту. 

– Думала, знову не прийдеш. Захопили столичні розваги? – рудоволоса капітанка притягнула подругу ближче за руку так, що сірий комірець сорочки опинився коло її губ, – Дивно, від тебе навіть не пахне північняцьким вином. Чим ти тоді займалася, люба?

– Столичні розваги це не тільки… – радо почала виправдовуватись втікачка та зупинилась, коли зрозуміла, що її співрозмовниця вже не слухала.

Алекса схвильовано дивилась за спину подруги, потім підійшла до борту. Анарієті здалося, що вона дивилася вниз, прямо в синій туман. Потім, нічого не пояснюючи, скинула мотузкову драбину. Дівчина вже подумала, що капітанка з’їхала з глузді та збиралася сама спуститися в туман, через якусь неполадку. Коли мандрівниця вже хотіла смикнути Алексу за рукав чорної сорочки, хтось виліз драбиною до них.

– Вітаємо почесну варту на борту “Вогненної Керасії”. Чим можемо зарадити в службі? Повертаєтесь до Арахо? – вона припнула язика, та наче ніхто не звернув увагу.

Капітанка була трохи нижчою за неї, та завжди тримала спину рівно, ще й цей великий капелюх з яскравим пухнастим пером затуляв королівні огляд.

– Вітаю, – стримано відповів вартовий і кинув оком на мандрівницю за спиною Алекси, – Я маю поговорити з панною Анарі…

– Аною, – зробила крок на зустріч та простягнула Дену руку дівчина, – Хто така ця Анарі, що ви весь час називаєте мене її іменем? – вона коротко посміялася, ніби була рада бачити давнього друга.

– Панною? Ви знайомі? – рудоволоса переводила здивований погляд з одного на іншу.

– А ви двоє? – королівна з підозрою дивилася на обох.

– Я везла його з Арахо сюди, того разу як ти не прийшла, любонько, – спокійно відповіла капітанка. У черзі перед ними не лишилося більше жодного судна, тільки туман. – Мабуть вже пізно таке казати, пане почесний вартовий, але ми не збираємося на південь цього разу.

Хтось обернув важіль і два трикутники вишитого рунами червоного полотна розгорнулись в вітрило та закрили всіх на борту від туману. Капітанка відійшла до столу та акуратно повела один з важелів на заповненому химерними приборами дерев’яному столі. В ту саму мить, писальне перо вивело одну з рун напрямку на полотні бурштинового пергаменту, після чого знак вмить зник. На полиці прямо над ним висів сувій, що поволі розгортався. Перед ним також висіло перо та безупинно писало та переписувало числа. 

– Дуже шкода. То куди це я тепер їду? – Ден навіть не вважав за потрібне вдати, що здивований чи засмучений. Він з усмішкою підійшов до капітанського столу, щоб роздивитись абсолютно не зрозумілі йому цифри.

– Ні-ні, – затулила вуха долонями Ана, – знаю, що ти не можеш не сказати цього вартовому, але кажи так, щоб я не чула! – вона весело зробила пару кроків назад.

Було б ніяково пояснювати щось подрузі. Ця розмова чекала на них колись потім. Зараз же, вона вважала розваги своїм обов’язком та правом. Самозванець не мав би зіпсувати їй настрій.

Капітанка в свою чергу стишила голос та сказала щось Дену. Королівні спало на думку, що Алексі мабуть пасувала би його форма. Нічого не забирало у цієї жінки статності. Вона мала широкі плечі, сильні руки, які завжди було видно через закасані рукави сорочки. Воля Драконів нагородила її витонченими формами, тож сорочки на ній сиділи майже бездоганно. Мабуть, обладунок також не став би проблемою. Тепер, дивлячись на них, втікачка не могла не думати, що краще б Алекса була її охоронницею. За ці роки, Анарієта їй довіряла більше, ніж собі.
Королівна підійшла до борту в роздумах. Скоро вона не зможе більше приховувати своє походження, і від цього їх стало більш кепстко, ніж від присутності тут вартового-самозванця. “Можливо, тоді вона б погодилась?”

– “Л+Н”? – Ден прочитав вголос те, що побачив на дерев’яній балці, – Ви тут проводите весілля чи у вас в команді коханці? – з щирої, майже наївної цікавості, запитав парубок.

– Алекса та Ана, – пробурмотіла собі під носа мандрівниця, акцентуючи на других літерах, та продовжила розглядати хаотичні фігури в тумані.