Ключ 3.1 Вітрила

Цієї ночі королівна обходилась короткими дріманнями, лише ненадовго заплющуючи очі. Щойно зійшло сонце, настав час збиратися в подорож. Слава Драконам, новоспечений охоронець спав. Схоже, його не хвилювали ані кроки за ширмою, ані дверцята тумбочки, що грюкнули зрадницьки гучно. 

Нарешті вона накинула на плечі сорочку та звільнилась від жахливого тиску корсета. Дівчина глибоко вдихнула і застібнула вільну сіру блузу. Вона всміхнулась, коли згадала прочитане у власному щоденнику цієї ночі: “Поки це не заборонено законом і не вважається непристойним, я носитиму саме це”.

“Маю гарні новини, мала: нам досі не заборонили носити штани,” – усмішка так і не сходила з її обличчя, хоч погляд видавав виснаження.

Королівна не брала з собою багато. Хіба пошарпаний щоденник, мапи, позичені старою знайомою, та широкий дерев’яний браслет. 

Почесний вартовий міцно спав, ніхто інший не чатував під вікнами чи біля дверей. Не можна було втрачати таку можливість. Королівна, яку тепер навряд багато хто навіть в замку міг впізнати, чкурнула у вікно. Перелізла по широким гілкам старого дуба, він бачив вже багато таких її втеч, далі через сад і аж до самої стіни. 

На світанку на стінах досі стояли чергові, які пробули тут всю ніч. Їх не так багато і вони виснажені, певно тільки і мріють, коли пост займе хтось із бадьорих товаришів по зброї. Саме підходящий стан, щоб повестись на улюблений жарт втікачки. Серед майже досконалої тиші ранкового палацу, маленький камінчик зустрічався з багатовіковою кладкою муру. Звук розходився і помножувався луною, поки не нагадував грім. Цього разу, як і завжди, вартовий підскочив та забрязкотів обладунком. Він повернувся на звук та нікого там не знайшов. Трюк втікачки вдався як вперше.

Відійшовши від палацу достатньо далеко, королівна перетворювалася на мандрівницю. Широкі столичні вулички в такий час були зовсім порожні. За пів години тут почнеться метушня: відчиняться крамнички, прокинуться пригодники і пияки, торговці рушать до портів і біля воріт зробиться затор. Та зараз ще тихо. Жодних перешкод щоб залишити столицю.

Довгим волоссям грався вітер, перед дівчиною розгорталась дорога. Рівно складене світле каміння вело її прямо до гір, з-за яких пробивалося м’яке ранкове світло. 

Сьогодні Анарієта мала вдосталь часу щоб прогулятись. Йшла лісом близько дороги. Чисте повітря і прохолода ранкового туману прогнали сон. Серед різноманіття пташиних голосів почувся стукіт коліс возу. Він зупинився так само швидко, як з’явився в полі зору.

– Ей, дівчинко, підкинути? – почувся грубий чоловічий голос.

– Дякую, не слід, – відповіла з доброзичливою усмішкою.

– Не гоже так голов..говорити зі старшими, – плутано промовляв вже інший.

П’яні… Мандрівниця переконалася в цьому остаточно, коли вони вийшли, неприродньо погойдуючись. Двоє кремезних чоловіків в пошарпаному одязі повільно підходили до неї.

– Перепрошую, якщо мої слова прозвучали грубо. Я лише учениця міського травника, тому думаю, що нам не по дорозі. – голос дівчини не втрачав доброти і неприкритого оптимізму, недолугі п’яниці не зіпсують їй настрій, не сьогодні.

– Звісно, що перепросиш, дівчинко, – вони продовжували наближатись.

– А пат-дивись! – підбив під лікоть товариша, – Бряц-слет на руці! Це ж та прошма-йдисвітка, що зав-вчора в тебе зілля з поясу св-зрізала! – в очах обох загорівся небезпечний вогник.

Дівчина майже рефлекторно прокрутила браслет, малюнки сформували повноцінну руну і в руці з’явився простенький кинджал.

– От яка ти, значить, травниця. А якою наївною прикидалась, я ж ледь не повірив!

Вона почала потроху відступати глибше в ліс, проте чоловіки не на жарт прискорилися. Сумнівів не лишалося: вони з кимось її сплутали. Ними рухала образа, посилена алкоголем – байдуже хто винен. 

Дівчина метнула кинджал повз них, проте лезо трохи заділо плече найближчого до неї. Він закрив долонею подряпину, і зашипів так, наче вона йому відрубала ту руку. Зброя розчинилася в повітрі за їхніми спинами.

– От лярво!

Коли вони знов глянули туди, де вона стояла, та вже чкурнула в ліс. На жаль, тут ще не було стільки дерев, щоб приховати її присутність. Ті двоє побігли до воза і тут же рушили за нею. Складний механізм прокручував колеса, що були явно не призначені для того, щоб їздити лісовими стежками. Вони були швидші, та переслідувана мала перевагу завдяки спритності. Зараз Анарієта сподівалася на власну витривалість. Вона вела їх туди, де ліс ставав диким. Рано чи пізно їх мало зустріти якесь дерево. 

Незнайомці переслідували дівчину, поки не були змушені зупинитись. З рештою, механізм не міг працювати вічно, треба було його завести.

– Та кидай цю двас-розвалюху, побігли! – нервово шипів поранений.

– Чекай, – схоже отямився другий, – а та вчорашня хвойда хіба не білява була?

– Та ка-яка різниця, ти бачиш, що вона ср-зробила?

– Що вона тобі зробила? Подряпала? Та на таке навіть ліки витрачати шкода.

– Вона має при-відповісти за це!

– Заспокойся, – поклав важку руку на плече товаришу, – я всеодно її більше не бачу. У нас є серйозніші проблеми. Як тепер звідси вибиратися?